— Валентина Павлівна пильно вдивилася в її обличчя. — Ти знову бліда. Тобі треба більше дбати про себе.
— Усе добре. Просто погано спала.
— Тоді тобі якраз допоможе мій настій. Олежику, віднеси кошик на стіл, а ми з Ніною поки посидимо на кухні. Я приготувала особливий збір для жіночого здоров’я.
Ніна подивилася на чоловіка. Він зрозумів.
— Мамо, ми вдома вже пили чай, — сказав Олег. — Давай одразу сядемо за стіл.
Валентина Павлівна ледь помітно насупилася.
— Що за святковий стіл без чаю?
— Я сказав: не треба.
Тиша повисла миттєво.
Свекруха дивилася на сина так, ніби він раптом порушив закон, що діяв у їхній сім’ї все життя.
— Що з тобою, Олеже? Я лише хочу пригостити твою дружину. Ти знаєш, як я хвилююся за неї. І за мого майбутнього онука.
Ніна помітила, як здригнулися пальці Валентини Павлівни. Ненадовго, майже непомітно. Але цього вистачило.
— Давайте краще сядемо, — м’яко сказала Ніна. — День хороший, не хочеться сперечатися.
Валентина Павлівна перевела на неї довгий погляд і всміхнулася — надто натягнуто.
— Звісно. Ми обов’язково вип’ємо пізніше. Я спеціально для тебе настоювала трави.
Обід минав у напруженій ввічливості. Валентина Павлівна говорила багато, майже без пауз: про сусідів, рецепти, плани на літо, знайомих, сімейні традиції. Але Ніна відчувала: за столом відстежується кожен її рух. Скільки вона з’їла. До чого доторкнулася. Від чого відмовилася.
— Ти майже нічого не їси, — зауважила свекруха. — Дитині потрібні сили.
— Токсикоз, — збрехала Ніна. Насправді вона не довіряла жодній страві.
— Тоді чай тобі просто необхідний, — Валентина Павлівна підвелася. — Мій збір допомагає від нудоти краще за будь-які ліки.
Олег поклав долоню їй на лікоть.
— Сядь, мамо. Ніна радилася з лікарем. Їй не можна трави без дозволу.
Свекруха ображено випросталася.
— Ти більше довіряєш чужим людям, ніж рідній матері? Я виростила двох синів. У мене досвіду достатньо.
— Досвіду в чому? — тихо спитав Олег. — У травах?
Валентина Павлівна зблідла.
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого, — він знизав плечима, але обличчя залишилося напруженим. — Просто ти завжди ними захоплювалася.
Вона повільно сіла назад. Ніна бачила: за усмішкою господині дому прокинулося щось насторожене, хиже.
— Мені треба у ванну, — сказала Ніна й підвелася. — Вибачте.
Вийшовши в коридор, вона не пішла до ванної. Натомість швидко звернула на кухню. Треба було побачити, що за «особливий збір» приготовано для неї.
На столі стояла скляна банка із сухою сумішшю. Поруч — порожні баночки, які Валентина Павлівна просила привезти. Ніна обережно відкрутила кришку. Запах був складний: м’ята, ромашка, щось терпке, гірке й незнайоме.
Вона сфотографувала банку, вміст, кришку. Потім узяла дрібку суміші, загорнула в серветку й сховала до кишені.
— Ніно.
Вона різко обернулася. У дверях стояв Олег.
— Що ти робиш?
— Хочу зрозуміти, що вона туди кладе.
Олег підійшов ближче, взяв банку, понюхав.
— Я не вірю, що ми всерйоз обговорюємо таке, — сказав він глухо, не закінчивши думки.
— Я після обіду піду до поліції, — тихо промовила Ніна. — Із фотографіями напису й із цим зразком. Нехай перевірять.
Він довго дивився на неї. Потім повільно кивнув.
— Я піду з тобою.
Ніна не відразу повірила.
— Ти мені віриш?
