Оксана цінувала цифри за їхню прямоту. У таблиці не сховаєш нестачу за гарною фразою, а хибний підсумок неминуче виказував помилку, варто було лише ще раз пройтися по розрахунках. З людьми все складалося важче, але довгий час вона була певна: якщо казати правду, виконувати обіцянки й не шукати підступу в кожному слові, життя теж залишатиметься зрозумілим.
Так її виховували вдома. У родині не любили гучних клятв, зате дане слово сприймали серйозно. Оксана звикла вірити тим, кого вважала близькими, і рідко перепитувала, якщо вже почула відповідь. Недовіра здавалася їй не обережністю, а майже образою.
На тридцять четвертому році життя вона вже шостий рік працювала старшою бухгалтеркою в будівельній компанії. Підприємство було невелике, близько сорока працівників, але замовлення надходили стабільно, і в передмісті один за одним виростали нові будинки. Оксана розраховувалася з постачальниками, нараховувала зарплати, готувала звітність і перевіряла кожну суму, що з’являлася в документах.
Робота не обіцяла ні слави, ні яскравих вражень, зате давала бажане відчуття ладу. Колеги йшли до Оксани з актами, рахунками та побутовими питаннями. Вона спокійно пояснювала незрозуміле, малювала схеми на чернетках і майже ніколи не відмовляла в допомозі. По-справжньому вивести її з рівноваги могли лише виконроби, які губили накладні, а потім запевняли, що жодних паперів їм не передавали.
Оксана жила в однокімнатній квартирі на четвертому поверсі старої панельної п’ятиповерхівки. У дворі тріскався асфальт, біля під’їздів стояли потемнілі лавки, а на початку літа тополиний пух збирався вздовж бордюрів білими пухкими смугами. Квартира дісталася їй від бабусі Лідії Степанівни, яка прожила в цих стінах сорок два роки й тихо померла уві сні у вісімдесят три.
Після бабусиної смерті Оксана переклеїла шпалери, постелила новий лінолеум і замінила диван. Однак важкий сервант із кришталевими чарками залишила, як і фотографії на стіні: бабуся з дідусем біля моря, мама в шкільні роки, сама Оксана п’ятирічна — з величезними бантами й незвично серйозним обличчям. У квартирі й досі змішувалися запахи старих книжок, яблучного варення й ледь вловимої валеріани.
Тридцять один квадратний метр не давав простору. На маленькій кухні двом довелося б постійно поступатися одне одному дорогою, але для Оксани це житло ніколи не було просто площею. Тут зберігалося її колишнє життя, і навіть після смерті бабусі не зникало відчуття, ніби вдома на неї й досі чекають.
З Богданом Гончаренком вона познайомилася на сорокаріччі колеги. Свято влаштували в кафе біля парку, зібралося близько тридцяти людей, половину з яких Оксана бачила вперше. Богдан прийшов із кимось із запрошених, але згодом вона так і не зрозуміла, чиїм саме знайомим він виявився.
Він був високий, кремезний, із короткою стрижкою та невеликим шрамом на підборідді. Ближче до кінця вечора, коли музика стала гучнішою за розмови, Богдан пересів до Оксани й запитав про її роботу. Почувши, що вона бухгалтерка, він не став жартувати про нудну звітність. Навпаки, сказав, що це серйозна професія і людині, яка вміє давати раду цифрам, напевно можна довіряти.
Оксана усміхнулася. Богдан відповів такою самою спокійною усмішкою, поставив іще одне запитання, потім друге, і випадкова розмова непомітно розтяглася до кінця вечора. Тоді їй здавалося, що вона зустріла уважного чоловіка, який уміє слухати, і вона ще не знала, наскільки точно він добирає слова, коли хоче викликати довіру…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
