Щовечора хатня робітниця йшла з двома пакетами. Господар вирішив дізнатися, куди вона їх несе
Два важкі пакети в руках хатньої робітниці давно стали приводом для пересудів. Щовечора вона виходила з особняка з ними, нічого нікому не пояснюючи, а в неї за спиною дедалі впевненіше говорили про крадіжку. Заможний господар захотів сам розібратися в тому, що відбувається. Він іще не знав, що, вирушивши слідом за цією жінкою, до кінця ночі опиниться навколішки.
— Відійдіть від дверей. Зараз ви нікуди не підете!
Ольга Ткаченко зупинилася, не випускаючи пакетів. У просторому вестибюлі голос Андрія Коваленка пролунав особливо різко. Він спускався гвинтовими сходами, і жінка встигла на мить заплющити очі, перш ніж обернулася до нього. Пальці так сильно стискали ручки, що аж побіліли. Ольга глибоко вдихнула, ніби збиралася витримати не розмову, а черговий довгий робочий день.
Андрій став біля виходу. За його спиною ще жеврів захід сонця, але пройти повз господаря тепер було неможливо.
— Киньте пакети на підлогу. Негайно. Уже кілька тижнів я бачу одну й ту саму картину: робота закінчується, а ви виносите щось із мого дому. Сьогодні з цим розберемося.
На шум вийшли інші. У куховарки в руках лишився край фартуха, об який вона витирала пальці. Дворецький перестав чистити срібло. Садівник Павло, щойно зайшовши з боку саду, завмер із ножицями в руці. Дверні прорізи ніби звузилися від мовчазних свідків. Ольга дивилася на мармур під ногами, однак присутність кожного відчувала так виразно, ніби вони стояли впритул.
— Ви мене чуєте? — Андрій підвищив голос. — Відкривайте. Тут, при всіх. Або мені доведеться викликати тих, хто вміє розбиратися з такими випадками. Тоді для вас це може не закінчитися одним звільненням.
Він уже говорив із нею як із винною. Ольга ледь помітно стиснула губи. У цій нерухомості була давня втома людини, якій надто часто доводиться доводити, що вона має право на повагу. Руки тремтіли, але вона все ще тримала свою ношу. Ні виправдовуватися наввипередки, ні плакати перед присутніми не стала.
— Клянуся вам, пане Коваленко, я не взяла нічого, що належить вам. Тут немає ні ваших грошей, ні срібла. Жодної чужої речі.
— Це я сам визначу. Показуйте.
Куховарка прикрила долонею рот. Павло подався вперед, збираючись втрутитися, але зустрівся поглядом з Андрієм і зупинився. Зараз ніхто не наважувався заперечити господареві. Ольга підійшла до столика біля входу, де вранці міняла квіти. Зазвичай її роботи тут ніби не помічали. Тепер усі стежили за кожним рухом.
Знайоме місце стало чужим через ці погляди. Тут можна було без слів поставити квіти, прибрати зайве, залишити після себе лад. Тепер Ользі належало викласти перед усіма те, що вона так дбайливо збирала. Не тому, що соромилася цієї їжі. Принижувало чуже право вирішити за неї, навіщо вона її взяла, ще до того, як пакети розкрилися…
