— Ти злодійка, Анно. І не дивися на мене так, ніби вперше це чуєш.
Чашка з недопитим чаєм здригнулася в її руках. На блюдці дзенькнула ложка — тонко, гидко, наче хтось провів цвяхом по склу. Анна сиділа за кухонним столом у старому батьковому домі, де й досі пахло його ліками, сушеними яблуками в коморі й холодним попелом із печі. На стіні цокав годинник з облупленим циферблатом. Він відміряв секунди так голосно, ніби в кімнаті більше ніхто не дихав.
Сергій стояв біля вікна, стискаючи пальцями підвіконня. Він приїхав з обходу в брудних чоботях, не встиг навіть зняти куртку, коли до кухні зайшли Павло з дружиною Іриною та незнайомий чоловік у сірому пальті. Чоловік представився юристом, але говорив мало, здебільшого перебираючи папери в шкіряній теці й дивлячись поверх окулярів так, ніби все вже вирішив.
Павло був старшим братом Анни. Після похорону батька він з’являвся рідко, зате тепер прийшов упевнено, з висунутим уперед підборіддям і з таким виразом обличчя, ніби з’явився не до рідних, а по борг.
— Повтори, — тихо сказала Анна.
Вона не підвищила голосу, але Сергій побачив, як побіліли кісточки її пальців. Чай у чашці тремтів дрібними колами.
— Повторю, — Павло всміхнувся. — Ти вкрала в батька гроші, поки він лежав після операції. І документи підробила. Думала, я не дізнаюся? Думала, твій лісник тебе прикриє?
Сергій повільно обернувся.
— Добирай слова.
— А то що? — Павло різко звів очі. — Ти мене в лісі закопаєш? Не сміши. Дім мій. Земля моя. Нотаріус усе підтвердить. Ось копія заповіту. Батько залишив майно мені. А ви тут незаконно живете вже четвертий місяць.
Анна подивилася на аркуші, які Павло кинув на стіл. Не взяла. Лише трохи нахилилася ближче, ніби боялася торкнутися й обпектися.
— Тато не міг так зробити, — прошепотіла вона. — Він сам казав… він при Світці казав, при Сергієві…
— Казав, — перебила Ірина. Вона стояла біля дверей, акуратно тримаючи сумочку обома руками. Обличчя в неї було співчутливе, але очі холодні. — Мало що старий чоловік говорив після таблеток. Документи важливіші.
— Ми доглядали його два роки, — Анна підвела голову. — Ти приїздив раз на місяць. Іноді взагалі не дзвонив.
Павло грюкнув долонею по столу так, що чашка підстрибнула.
— Досить тиснути на жалість! Я працював. Я платив за ліки.
— Які ліки? — Сергій усміхнувся без радості. — Ті, які я купував в аптеці біля поліклініки? У мене чеки є.
Юрист нарешті підвів очі.
— Не раджу переводити розмову в емоційну площину. Ситуація проста. У Павла Вікторовича є заповіт. У будинку перебуває майно, що належало покійному. Частина речей, за словами мого довірителя, зникла.
— Які речі? — спитала Анна.
Павло чекав цього запитання. Сергій зрозумів це з того, як він випростався й зробив паузу.
— Батьків годинник. Срібний ланцюжок матері. І гроші. Двісті сорок тисяч.
Анна кліпнула. Потім іще раз. Її обличчя стало сірим, наче з нього витягли кров.
— Не було в тата таких грошей.
— Були, — сказав Павло. — Він продав гараж.
— Гараж? — Сергій насупився. — Гараж він продав вісім років тому, щоб перекрити дах.
— Ти звідки знаєш? — швидко спитала Ірина.
І відразу замовкла….
