На кухні знову стало чути годинник. Сергій помітив, як Павло скоса глянув на дружину — майже непомітно, але зло.
— Загалом так, — Павло схопив папери зі столу. — У вас тиждень. Звільніть дім. Не підете самі — підете через суд. А щодо грошей і речей я напишу заяву. Нехай розбираються.
Анна встала. Ноги її наче не тримали, вона сперлася долонею об стіл.
— Пашо, — сказала вона вже не як доросла жінка, а як дівчинка, яку вдарили перед усім двором. — Ти ж знаєш, я не брала. Ти ж знаєш.
На мить на обличчі Павла здригнулося щось живе. Втома, сором, страх — Сергій не встиг зрозуміти. Але Ірина кашлянула, коротко й сухо, і Павло знову став колишнім.
— У тебе тиждень, — сказав він.
Коли за ними зачинилися двері, Анна довго стояла посеред кухні. Потім узяла чашку, понесла до мийки й раптом упустила. Порцеляна розбилася об підлогу з таким гуркотом, ніби в будинку впала стіна. Анна присіла навпочіпки, почала збирати уламки голими руками.
— Аню, не чіпай, поріжешся.
— Треба прибрати, — сказала вона. — Світка прийде, наступить.
— Аню.
Вона підвела на нього очі. У них не було сліз, лише страх — глухий і порожній.
— Сергію, він справді піде в поліцію?
Сергій хотів відповісти впевнено, хотів сказати: «Та нехай іде, ми доведемо». Але слова застрягли. Бо він бачив такі історії. Бачив сусідів, які роками судилися за половину сараю. Бачив родичів, що ставали чужими через метр землі. Бачив, як папірець із печаткою перетворює правду на безпорадний шепіт.
Він сів поруч навпочіпки й обережно вийняв із її пальців уламок.
— Спершу знайдемо юриста. Потім піднімемо документи. Чеки. Виписки. Усе, що є.
— А якщо заповіт справжній?
— Тоді будемо дивитися.
Анна раптом притисла руку до рота. На пальці виступила крапля крові.
— Тато не міг, — видихнула вона. — Він мені ключі перед смертю віддав. Сказав: «Бережи дім. Тут Світці влітку добре буде». Пам’ятаєш?
Сергій пам’ятав. Старий Віктор лежав у маленькій кімнаті біля печі, важко дихав, а за вікном ішов мокрий сніг. Він тоді покликав Сергія й Анну, довго нишпорив під подушкою, аж поки не дістав в’язку ключів з облупленим брелоком у вигляді грибочка.
«Дім на Аньку запишу, — сказав він хрипко. — Пашка міський, йому це все поперек горла. А їй тут жити можна. Тільки не сваріться потім. Рідні ж».
За тиждень його забрали до лікарні. Він уже майже не говорив. Ще за два тижні його не стало.
Сергій стиснув губи. Він не любив обіцяти неможливе. Але зараз Анна дивилася на нього так, ніби від його відповіді залежало, чи залишиться під ногами земля.
— Розберемося, — сказав він. — Не дам я тебе втоптати в бруд.
Увечері прийшла Світка. Їй було шістнадцять, і вона відразу відчула біду, хоч Анна й спробувала всміхнутися та поставити перед нею тарілку з макаронами.
— Що сталося? — спитала донька, не знімаючи рюкзака.
— Нічого, — надто швидко відповіла Анна.
Світка подивилася на розбиту чашку в смітнику, на червону смужку пластиру на маминому пальці, на батька, який сидів за столом і перебирав старі квитанції.
— Знову дядько Паша?
