Магазин дитячих товарів на першому поверсі торговельного центру завжди пах однаково: пластиком нових ляльок, картоном коробок і трохи карамеллю з сусіднього кіоску. Оксана йшла поміж стелажами, міцно тримаючи Дашу за руку, і подумки вже прикидала, що треба ще зайти до аптеки по дитячий сироп, забрати посилку з пошти й устигнути до восьмої поставити тісто на пиріг. Даша тягнула її за рукав куртки в бік м’яких іграшок, тупотіла рожевими чобітками по блискучій підлозі й повторювала своє вічне: «Мамо, ну мамочко, ну можна подивитися?»
Подивитися — це було безпечне слово. Подивитися Оксана дозволяла завжди. Подивитися — це ще не купити.
Вони зайшли за поворот, де вздовж усієї стіни сиділи плюшеві звірі, ведмеді в картатих сорочках, лисиці з бантами, коти в окулярах. Даша завмерла на пів секунди, окинула цей натовп серйозним поглядом людини, яка точно знає, чого хоче, і впевнено потупала до нижньої полиці. Там серед інших іграшок сидів м’який заєць із довгими рожевими вухами, з чорними ґудзиками замість очей і з маленькою пластиковою лапою, на якій була намальована кнопка.
На животі в зайця висіла картонна бірка, де великими літерами обіцялося, що іграшка повторює за тобою, записує голос, співає пісеньки й стане найкращим другом малюка. Даша схопила зайця обома руками, притиснула до щоки й подивилася на матір знизу вгору тим самим поглядом, який Оксана знала напам’ять. Цим поглядом її донька одного разу випросила третє коло на каруселі, коли в Оксани вже скінчилися гроші на квитки, і старенька-контролерка мовчки махнула рукою, мовляв, нехай катається.
Цим самим поглядом Даша отримувала зайве печиво в бабусі, зайву казку перед сном у тата й зайву прогулянку в самої Оксани, коли та смертельно втомлювалася після роботи.
— Мамо, — сказала Даша пошепки, ніби заєць міг їх почути й образитися. — Він живий.
Оксана присіла навпочіпки поруч із донькою, торкнулася рожевого вуха. Тканина була м’яка, але якась дешева на дотик, із тих, що після трьох прань втрачають вигляд. Вона перевернула бірку, подивилася на ціну й на секунду заплющила очі.
Не те щоб зовсім дорого, але й не те щоб просто так. У неї в голові вже стояла табличка. За садок заплачено, за квартиру заплачено, посилки клієнтам відправлено, але наступного місяця знову страховка на машину, і Даші потрібні нові колготки, і Андрій казав, що зимова гума вже зовсім лиса.
— Дашуню, — тихо сказала Оксана, — а давай ми просто ще подивимося, гаразд? Дивися, який тут котик гарний. — Вона спробувала спрямувати доньчину руку до сусідньої полиці, де сидів кіт у в’язаному шарфику й коштував на третину дешевше. Даша подивилася на кота ввічливо, як дивиться доросла людина на далекого родича в гостях, і знову притиснула зайця до себе.
Зайця було обрано. Розмови закінчено. Повз пройшла молода продавчиня, весела, з хвостиком, у фірмовій футболці.
Вона побачила цю сцену й усміхнулася.
— А ви кнопочку натисніть, — сказала вона Даші. — Він ще й говорить.
Даша, не відпускаючи зайця, урочисто натиснула на пластикову лапу. Заєць трохи помовчав, а потім веселим, трохи металевим голосом промовив: «Привіт, я твій друг». Даша тихо ахнула.
Оксана мимоволі засміялася: уже надто серйозне обличчя було в доньки, ніби їй щойно представили нову важливу людину.
— А ще, — вела далі продавчиня, — якщо натиснути ось так, двічі, він починає записувати. Усе, що скажеш, потім повторить.
— Діти від цього в захваті.
— Записує? — перепитала Оксана.
— Ну, там пам’яті приблизно на пів години, а коли вона заповниться, іграшка стирає найстаріші фрагменти й записує нові.
— Іграшка проста, але, повірте, мій племінник від такої самої не відходив три місяці.
Даша вже натиснула лапу двічі, наблизила зайця до губ і дуже серйозно сказала йому на вушко: «Мене звати Даша, мені чотири роки». За секунду той самий веселий механічний голос повторив: «Мене звати Даша, мені чотири роки».
Донька дивилася на іграшку так, ніби в цій м’якій набивній коробці живе справжня маленька істота, яка її зрозуміла. Оксана зітхнула. Вона вже знала, що купить.
Не тому, що ціна підходяща, і не тому, що доньці потрібна ще одна іграшка: їх удома було стільки, що Оксана щосуботи збирала повну шухляду під ліжко. Просто останніми місяцями донька мало сміялася. Не те щоб Даша була сумна, ні, діти завжди якось уміють жити своїм окремим життям, але Оксана помічала, що в квартирі стало тихіше.
Що Даша частіше прислухається до того, як дорослі розмовляють на кухні. Що вона перестала бігати коридором із колишнім криком і стала гратися у себе в кімнаті дуже обережно, щоб нікого не потурбувати. Такої обережності в чотири роки бути не повинно.
— Ми беремо, — сказала Оксана. Даша стримано, по-дорослому кивнула, ніби інакше й бути не могло, і не випустила зайця з рук ні на касі, ні в ліфті, ні в машині. Додому їхали крізь вечірні затори.
За вікнами йшов мокрий сніг, двірники розмазували його по склу, десь далеко блимали фари. Оксана однією рукою тримала кермо, другою час від часу поправляла на доньці шарф, бо Даша, захоплена новим другом, увесь час зсувала його набік. Із дитячого крісла долинало: «Мене звати Даша, мені чотири роки», а слідом ті самі слова повторював механічний голос.
Потім Даша вчила зайця нового: «Я люблю млинці». Заєць покірно повторював про млинці. Оксана слухала це й ловила себе на тому, що усміхається по-справжньому, вперше за день.
Зранку все було як завжди: замовлення, дзвінки, сварка з кур’єрською службою, яка знову переплутала адресу, невдоволене повідомлення від клієнтки, що коробка прийшла пом’ята. Потім садок, дорога, магазин. А зараз темрява за вікном, тепле дихання дитини позаду, голос іграшки, і на кілька хвилин можна повірити, що все нормально.
Дім зустрів її знайомим сходовим майданчиком, де завжди пахло чужими котлетами з третього поверху, і дверима зі стертою оббивкою, які вони з Андрієм збиралися міняти вже другий рік. Даша, не знімаючи куртки, побігла до вітальні, щоб терміново познайомити зайця з квартирою. Оксана залишилася в передпокої, стягнула чоботи, поставила пакет із продуктами на тумбу й на секунду притулилася плечем до стіни.
Голова гуділа. На столі стояв недопитий чай у її улюбленій горнятку з відбитим краєм, ще ранковий. Пахло горілим: вона зранку забула на плиті грінку.
Звичайний вечір звичайної родини. Тільки глибше, за цими побутовими запахами, було щось іще, чому Оксана не могла дібрати слова. Якась напруга, розлита по кімнатах, ніби хтось натягнув невидиму мотузку від стіни до стіни, і вона раз у раз зачіпала її…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
