Поки Оксана розігрівала вечерю — вчорашні котлети з гречкою, — Даша носилася коридором із зайцем в обіймах. Заєць у неї вже встиг познайомитися з килимом, з диваном, з телевізором і з полицею для взуття. Із дитячої долинало: «А це моє ліжко».
«А це моя шафа. А це мама». Потім — клацання кнопки, і веселий механічний голос повідомляв: «А це мама».
Оксана, помішуючи гречку, тихо посміялася в каструлю. Сусідський кіт, здоровенний рудий Рудик, як завжди, сидів за дверима на майданчику й нявчав, вимагаючи уваги. Даша притиснула зайця вухом до дверей, натиснула запис і тоненько прошепотіла: «Слухай, слухай».
Рудик нявкнув. Заєць потім чесно відтворив нявкання, тільки вийшло в нього непереконливо, ніби кіт застуджений. Даша реготала до гикавки.
Ключ у замку провернувся рівно о 7:20. Андрій завжди повертався з роботи приблизно в цей час, і Оксана давно перестала питати, де він був, якщо затримувався. Раніше питала. Тепер навчилася не питати.
Він заходив, знімав куртку, вішав сумку на гачок і насамперед ішов мити руки — цей ритуал у нього був майже священний.
— Тату, тату, дивися! — закричала Даша й кинулася йому назустріч із зайцем у витягнутих руках.
Андрій присів, скуйовдив доньці волосся, подивився на іграшку без особливого інтересу.
У нього було втомлене обличчя, сіре, з тінями під очима. Волосся прилипло до чола, краватка з’їхала набік. Від нього пахло кавою й чимось іще — чи то одеколоном з офісного санвузла, чи то просто зимовою вулицею.
— Гарний заєць, — сказав він чемно. — Вухатий.
— Він говорящий, — сказала Даша.
— Слухай. — Вона натиснула кнопку. Заєць бадьоро повідомив: «А це мама».
Андрій підвів голову, подивився на Оксану, яка стояла у дверях кухні з рушником у руках, і хмикнув.
— Ну от, — сказав він. — Ще одного базікала в дім купили.
— Мені тут одного й так по зав’язку вистачало.
Він сказав це з напівусмішкою, ніби пожартував, але в Оксани між лопатками щось миттю стиснулося. Вона змусила себе теж усміхнутися, бо Даша дивилася то на неї, то на батька.
— Іди вечеряти, — сказала Оксана рівним голосом. — Я розігріла.
Вечеряли втрьох на кухні.
За вікном остаточно темніло, у шибках відбивалася їхня маленька жовта лампа над столом. Даша посадила зайця поруч зі своєю тарілкою, час від часу підносила до його мордочки ложку й питала, чи смачно йому. Андрій їв мовчки, дивлячись у телефон.
Раніше він так не робив. Раніше, якщо Оксана ставила лікті на стіл чи тягнулася по сіль, минаючи його, він обов’язково зауважував уголос. А тепер телефон у його руці був як продовження долоні.
— Як день? — спитала Оксана.
— Нормально, — не підводячи очей, відповів Андрій. — Нарада була. Довга.
— З ким?
— З керівництвом. Ти все одно їх не знаєш.
Оксана промовчала. Раніше знала. Раніше він розповідав їй про всіх своїх колег, приносив додому смішні історії про начальника відділу, про бухгалтерку, яка все плутає.
Потім ці розповіді самі собою скоротилися до «нормально», «втомився», «довго було». Оксана не пам’ятала, коли це сталося. Не було якогось одного дня.
Просто в якийсь момент вона зрозуміла, що вже не знає, чим він займається на роботі, крім загального слова «робота».
— Я в п’ятницю затримаюся, — сказав Андрій, не відриваючи погляду від екрана. — З колегами домовилися посидіти.
— Добре, — сказала Оксана. — У п’ятницю в мене якраз велика доставка, я в будь-якому разі пізно закінчу.
— Ну й чудово.
Він усе-таки підвів очі, і в них не було нічого: ні тепла, ні роздратування, ні цікавості.
Просто сіре дно втомленої людини.
— Ти, до речі, за садок заплатила?
— Заплатила.
— А за інтернет?
— І за інтернет.
— Ти впевнена? Мені минулого разу писали, що прострочення. — Оксана повільно поклала виделку. Минулого разу було два місяці тому, і прострочення вийшло саме тому, що Андрій узяв її картку буквально на хвилину, щоб оплатити свою страховку, а потім забув повернути, і в неї не вистачило на автосписання.
Вона тоді нічого йому не сказала, бо не любила з’ясовувати такі речі при дитині. Вона просто того ж дня оформила окрему картку тільки для платежів і відтоді нікому її не давала.
— Впевнена, — тихо сказала вона. — Я завжди впевнена.
Андрій знизав плечима, повернувся до телефону. Даша, нічого не помічаючи, годувала зайця уявною котлетою.
Після вечері Оксана мила посуд, а Андрій пішов до кімнати з ноутбуком. З-за дверей долинало приглушене бурмотіння: він із кимось розмовляв, але неголосно, півпошепки, ніби боявся, що його почують. Раніше він говорив телефоном голосно, вільно, ходив із трубкою коридором…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
