Оксана стояла біля мийки, терла тарілку, і мильна вода стікала їй по зап’ястках у рукави светра. Вона не намагалася підслуховувати. Вона просто мила посуд.
Пізніше, коли Даша почала терти очі кулачками, Оксана повела її купатися. У ванній було тепло, вікно запітніло, піна у воді пахла ромашкою. Даша сиділа у воді, а заєць лежав на бортику, і розповідала йому, як минув день.
Про садок, про виховательку Світлану Михайлівну, про хлопчика Влада, який забрав у неї жовтий олівець, а потім віддав, бо в нього совість прокинулася. «Совість прокинулася» — це була улюблена фраза Дашиної бабусі, донька її почула й тепер уживала де треба й де не треба. Поки Оксана намилювала доньці спину, вона раптом подумала про те, що вже давно не пам’ятає, коли вони з Андрієм просто розмовляли.
Не про рахунки, не про садок, не про його роботу, а просто так, ні про що, як раніше, коли тільки-но з’їхалися й могли до третьої ночі сидіти на кухні та обговорювати якісь дурниці. Їй стало прикро, але образа була тиха, звична, як ниючий зуб, до якого всі давно призвичаїлися.
— Мамо, — сказала Даша, — а чому тато сьогодні сумний?
Оксана завмерла з губкою в руці.
— Він не сумний, сонечко. Він просто втомився. У тата багато роботи.
— А чому в нього багато роботи, а в тебе мало?
Оксана тихо усміхнулася.
— У мене теж багато. Просто моя робота тут, удома, і її не відразу видно.
— А татова там, далеко. — Даша замислилася над цією відповіддю, потім кивнула так само серйозно, як удень у магазині. — Гаразд, — сказала вона.
— Тоді нехай працює. А ми із зайчиком поки почекаємо. — Оксана загорнула її у великий махровий рушник, посадила на коліна й хвилину просто тримала так, вдихаючи запах дитячого шампуню.
З-за стіни було чути, як Андрій закрив ноутбук, встав, пройшов у передпокій. Потім грюкнули двері на балкон, він вийшов курити, хоча обіцяв кинути ще влітку. Оксана подумала про це відсторонено, як про чужий факт.
Поклала Дашу в ліжко в її улюбленій піжамі із зайцями — уже надто вдало сьогодні все збіглося. Заєць із рожевими вухами ліг поруч, під саме доньчине плече. Даша обійняла його міцно, як обіймають тільки по-справжньому улюблені речі, і майже відразу заплющила очі.
Оксана посиділа з нею поруч, поправила ковдру, погладила по волоссю. Нічник у формі зірочки кидав на стелю м’які плями. За вікном тихо йшов усе той самий мокрий сніг, світилися жовті вікна будинку навпроти.
Вона підвелася обережно, щоб не рипнула підлога. Біля порога дитячої озирнулася. Даша спала, притиснувши зайця до щоки.
Усе було рівно, тихо, спокійно, як у тисячах інших квартир цього вечора. І тільки всередині в Оксани повільно, глибоко, десь під ребрами, нило те саме незрозуміле, ніби вона весь час щось важливе забуває, а згадати не може. Вона прикрила двері й повернулася на кухню.
Оксана домила останні чашки, витерла стільницю, повісила рушник на гачок. Із кімнати долинали негучні звуки, Андрій знову сидів із ноутбуком, час від часу коротко відповідав комусь у месенджері. Клавіатура в нього стукала швидко, короткими чергами.
Оксана пройшла повз прочинені двері, не зазираючи, і попрямувала до дитячої: там, як вона пам’ятала, на килимі лишилися розкидані речі, кубики й половина конструктора. Донька завжди засинала швидше, ніж устигала прибрати за собою. У дитячій було тихо й тепло.
Нічник розсипав по стелі м’які жовті зірочки, батарея під вікном ледь чутно потріскувала. Даша спала на боці, підібгавши коліна, її рівне дихання було єдиним живим звуком. Оксана нахилилася, підняла з килима домашню кофтинку, склала, поклала на стілець.
Потім зібрала кубики в пластиковий ящик, склала туди ж дерев’яного ведмедя без вуха й розтріпану книжку про доброго лікаря. Заєць лежав поруч із Дашею на подушці, рожеве вухо трохи з’їхало доньці на щоку. Оксана обережно підхопила іграшку, щоб відсунути подалі від доньчиного обличчя, і вже збиралася покласти її збоку від подушки, але зупинилася.
Їй раптом захотілося послухати, що там донька встигла наговорити за вечір. Такі маленькі дитячі записи Оксана потім іноді пересилала своїй мамі, свекрусі, подрузі Юлі — усі розчулювалися, а вона зберігала в себе в телефоні окремою папкою. Нехай буде ще одна.
Оксана сіла на край Дашиного ліжка, взяла зайця на коліна, натиснула кнопку. Спочатку пролунав Дашин сміх — той самий, вечірній, коли вона сміялася з Рудика за дверима. Потім тоненьке: «Мама гарна».
Оксана мимоволі усміхнулася, погладила зайця по вуху. Потім пішов якийсь лепет, уривки пісеньки, знову сміх. Вона вже хотіла натиснути кнопку ще раз, щоб почути все по колу, і навіть піднесла палець до пластикової лапи…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
