Ніч мого весілля видалася беззоряною. Над старою палацовою каплицею нависло важке небо, а внизу, серед воскових свічок і запаху ладану, зібралися люди, яким чуже нещастя приносило значно більше втіхи, ніж будь-яке свято. Дами ховали цікавість за віялами, чоловіки вдавали побожність, і лише кутики їхніх губ виказували очікування скандалу.
Мене звали Еліана де Ровель. Я була донькою збіднілого роду й того вечора стояла перед вівтарем поруч із чоловіком, про якого при дворі не говорили інакше як пошепки. Одні стверджували, що герцог Рейнар де Вейлар узагалі не здатен покохати жінку. Інші запевняли, ніби його ваблять лише чоловіки. Треті натякали на таємницю страшнішу, але замовкали щоразу, коли поруч з’являвся хтось із герцогського почту.
Батько сидів на першій лаві, розправивши плечі й високо піднявши підборіддя. Він мав вигляд не людини, що віддає доньку в чужий дім, а торговця, який в останню мить вигідно позбувся незручного товару. Цей образ завдавав болю, але я не могла назвати його несправедливим. За кілька годин до церемонії моя тітка затягнула на мені корсет так туго, що перед очима попливли темні кола, і веліла дякувати долі: інший наречений зажадав би величезного посагу, перш ніж погодився б узяти «таку дівчину».
Я чудово розуміла, що ховалося за цими словами. У домі Ровелів особливо цінували вроду, легкий сміх і вміння одним поглядом утримувати увагу цілого салону. Я ж віддавала перевагу книжкам перед гучними прийомами, знала давню мову, терпляче вишивала й частіше слухала, ніж говорила. Такі якості вважалися не чеснотами, а доказом моєї непридатності до блискучого шлюбу.
Та тепер блиск виявився непотрібним. Наші землі були закладені, кредитори щодня надсилали нові вимоги, слуг звільняли по одному, намагаючись робити це непомітно для сусідів. Відмова від весілля означала б продаж останніх родинних коштовностей, остаточне звільнення решти слуг і передачу родового дому кредиторам. Герцогський договір обіцяв урятувати всіх, і тому мій батько погодився на нього раніше, ніж хтось спромігся спитати мене.
Рейнар чекав біля вівтаря в темному мундирі з непомітною срібною вишивкою. Він виявився високим, стриманим і настільки нерухомим, що його спокій можна було сприйняти за жорстокість. Однак, зустрівшись із ним поглядом, я побачила не пиху й не бридливість. У сірих очах жила втома людини, яка надто давно змушена тримати себе під бездоганним контролем.
У ту мить мені спали на думку дві речі. Перша: переді мною зовсім не чудовисько з пересудів. Друга: він, здається, бажав цього весілля не більше, ніж я.
Голос архієпископа лунав глухо, наче долинав крізь товщу води. Він говорив про честь, обов’язок, покору й святість союзу, а я чула лише красиві назви для оборудки. Коли настала моя черга відповідати, батько вп’явся в мене застережливим поглядом. Погрози не були потрібні: я надто добре знала ціну одного-єдиного слова.
— Згодна, — промовила я й сама ледве впізнала свій голос.
Рейнар відповів не одразу. Його пауза тривала лише мить, але її помітили всі. Каплицею пройшов легкий шурхіт, хтось квапливо відкашлявся, а хор вступив трохи раніше, ніби намагався прикрити незручність.
— Згоден, — нарешті сказав герцог.
Персні зімкнулися на наших пальцях, пролунало благословення, і нас оголосили подружжям. За звичаєм наречений мав поцілувати наречену в чоло й владно взяти її за руку. Рейнар не зробив ані того, ані іншого. Він лише запропонував мені зігнуту в лікті руку з чемністю людини, яка супроводжує малознайому даму. Дивним чином ця холодна ґречність принизила мене менше, ніж фальшива ніжність.
Бенкет влаштували у великій залі герцогського палацу. Над головами гостей висіли гобелени з полюванням і давніми перемогами, на довгих столах мерехтіло срібло, а пряне вино лилося так щедро, ніби господарі хотіли споїти не лише людей, а й саму ніч. Мене посадили поруч із чоловіком, ошатну й нерухому, мов іще одну коштовну річ, виставлену для підтвердження угоди.
Жінки підходили по черзі, розглядали сукню, перстень і моє обличчя, після чого повідомляли, яке неймовірне щастя випало дому Ровелів. Я дякувала їм, хоч слово «щастя» звучало майже як знущання. Рейнар говорив мало, до їжі майже не торкався й спостерігав за залою уважніше, ніж за власною нареченою.
Ближче до півночі я підняла кубок, удаючи, що куштую медовий напій, і почула розмову двох молодих дворян за колоною. Один бився об заклад, що вже вранці герцог перебереться до іншого крила. Другий сміявся й запевняв, що Рейнар не ділив ложа з жодною з попередніх імовірних наречених і зі мною нічого не зміниться. Вони сперечалися лише про те, чи знаю я правду, чи, як усі нещасні дружини, дізнаюся останньою.
Я відійшла раніше, ніж вони помітили мене. Кров шуміла у вухах, долоні палали від сорому. Отже, це був не випадковий поголос, а переконання, прийняте всім двором. Мене розлютив не лише герцог. Я ненавиділа батька, який перетворив мене на плату за борги, гостей, що зробили мою долю розвагою, і себе — за потаємну надію, що дійсність виявиться милосерднішою за пересуди.
— Більше не пийте з цього кубка, — пролунав поруч спокійний голос.
Рейнар з’явився так безшумно, що я здригнулася. Він не дивився на мене: його погляд ковзав залою, ніби він ліниво стежив за тими, хто танцював.
— Що ви сказали?
— Поставте кубок на стіл. Продовжуйте усміхатися.
Я підкорилася, відчуваючи, як колишній сором змінюється зовсім іншим холодом.
— Там отрута?
— Я ще не певен. Але сьогодні тут зібралося надто багато людей, яким буде вигідно, якщо хтось із нас не зустріне світанку.
Я ледве встигла вдихнути, коли церемоніймейстер ударив срібним жезлом об підлогу. Музика обірвалася, розмови стихли, і він голосно оголосив, що подружжю час усамітнитися. Сотні облич повернулися до нас. Цікавості, злорадства й нетерпіння більше ніхто не намагався приховати.
Герцог знову запропонував мені руку. Тепер у його обличчі з’явився ледь помітний поспіх.
— Ідіть поруч і виконуйте все, що я скажу, — прошепотів він, майже не розтискаючи губ. — Якщо, звісно, хочете лишитися живою.
Під тканиною мундира його передпліччя було напружене, мов перед боєм. Гості усміхалися, певні, що проводжають нас до шлюбного ложа. Я ж вийшла із зали поруч із незнайомим чоловіком, розуміючи, що попереду чекає не приниження, якого я боялася весь день, а небезпека, назви якої я ще не знала…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
