— Перекинь мені три тисячі, швидко! У мене підписка на розумну зубну щітку згорає.
Богдан увірвався на кухню з таким виглядом, ніби вирішувалася доля світової космонавтики, а не гігієни його окремо взятої ротової порожнини. Оксана, тримаючи в руках прихватку, завмерла над сковородою, що булькотіла. Зітхнула повільно й важко.
Так зітхають люди, які вже третій місяць відкладають на нову пральну машину, але змушені спонсорувати фестиваль ідіотизму у власному домі.
— Яка, пробач, щітка? — Оксана обережно поклала ополоник на блюдце.
— Розумна! Вона через Bluetooth синхронізується з телефоном і будує графік чищення іклів. Оксано, не гальмуй! Я вже в застосунку натиснув «Оплатити», а там відмова. Скинь гроші!
Він потрусив перед її носом дорогезним смартфоном, купленим, до слова, у кредит, який Оксана закривала зі своїх премій. Богдан на папері заробляв непогано.
Насправді ж його зарплата випаровувалася на другу добу після зарахування, осідаючи в кишенях продавців геть несусвітньої дурні. Минулого місяця це був гідропонний інкубатор для вирощування мікрозелені на підвіконні. Зелень згнила на третій день, і вся квартира смерділа болотом.
До того був шолом-масажер для голови, у якому Богдан нагадував гігантську муху-мутанта й лякав сусідських дітей, коли виходив у ньому на балкон. А ще раніше — набір каменів для медитації «Дзен-баланс». Набір виявився найкориснішим придбанням.
Його кіт Мурчик, який прибився минулої зими, пристосував їх під лоток, вирішивши, що це новий наповнювач.
— Розумна щітка, значить. — Оксана витерла руки об кухонний рушник. — А нічого, що в нас за комуналку борг висить і що Мурчик доїдає останній пакет корму?
— Комуналка зачекає, — відмахнувся чоловік, нервово тицяючи в екран. — А твоєму коту взагалі шкідливо жерти. Він уже в дверний проріз не проходить. Давай картку, я сам перекину.
Він звично потягнувся до Оксаниної сумки, що висіла на спинці стільця. І в ту мить, дивлячись на його впевнену, нахабну руку, яка хазяйнувала в її речах, Оксана ухвалила рішення. Вона дозріла миттєво.
Досить. Благодійний фонд зачинено назавжди.
Вона мовчки ступила вперед, вихопила сумку в нього з-під носа й дістала гаманець. Вийняла основну картку, покрутила в руках, даючи променям ранкового сонця блиснути на чипі, і спокійно засунула її до внутрішньої кишені джинсів.
— Ні, Богданчику, більше ніяких переказів. Моя зарплата — це моя зарплата. Твоя — це твоя. Хочеш розумну щітку — іди розвантажуй вагони або чисть зуби гілкою, як робили твої далекі предки…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
