Богдан відкрив рота, закрив, знову відкрив. Він нагадував коропа, викинутого на берег. До такого повороту життя його не готувало. Від самого початку їхнього недовгого сімейного життя повелося так, що його гроші — на інвестиції в якість життя, а Оксанині — на макарони, туалетний папір і пральний порошок.
— Ти… ти чого це починаєш? — спробував він увімкнути ображеного хлопчика. — Ми ж сім’я, у нас спільний бюджет.
— Спільний бюджет закінчився вчора в супермаркеті, коли я на касі перераховувала дріб’язок, щоб розплатитися за хліб, бо хтось замовив собі шнурівки, що світяться, для кросівок, — відрізала Оксана. — Іди працюй і двері з того боку зачини — протягає.
Ображений у найкращих почуттях чоловік гордо пішов до спальні й наступні два дні демонстративно гортав маркетплейси, харчуючись виключно бутербродами з докторською ковбасою, оплаченою Оксаною. Оксана ж насолоджувалася тишею.
Вона перепрятала заначку, розпланувала витрати й навіть купила Мурчикові бюджетного паштету з кролика. Кіт, відчувши зміну влади, почав дивитися на Богдана з відвертою зневагою і принципово точити кігті об його нові домашні капці.
Проблема нагрянула в суботу вранці, причому без попереджувального дзвінка.
Оксана стояла біля плити й варила суп. Звичайний суп із того, що вдалося знайти в холодильнику та шафці з бакалією: половина курки, картопля, морква, макарони-зірочки, трохи часнику й кропу для запаху.
Пахло затишком і бідністю. Пральна машина у ванній підстрибувала на віджимі, погрожуючи пробити кахель. Мурчик дрімав на холодильнику, звісивши пухнастого хвоста просто на дешеві магніти.
У двері подзвонили. Наполегливо, коротко. Богдан, шльопаючи босими ногами, пішов відчиняти.
Оксана почула клацання замка, а потім вигук, від якого в неї по спині пробіг легкий холодок:
— Мамо, а ти як тут? Чому не попередила?
— А мені тепер письмовий дозвіл брати, щоб до рідного сина приїхати? — пролунало в коридорі густе впевнене контральто. Голос, здатний зупиняти на скаку не лише коней, а й навантажені товарні потяги.
Оксана поспіхом витерла руки й вийшла до передпокою. Лідію Степанівну, свою свекруху, вона знала виключно з фотографій і одного короткого епізоду на весіллі, коли та чинно сиділа на чолі столу й свердлила невістку поглядом, сповненим глибокої недовіри.
Свекруха стояла посеред передпокою. У руках — дві непідйомні картаті сумки, на плечах — добротне драпове пальто. Її обличчя виражало крайню готовність до інспекції.
— Добрий день, Лідіє Степанівно. — Оксана спробувала зобразити привітну усмішку. — Якими долями?
— Нагода трапилася, — коротко кинула свекруха, скидаючи чоботи. — Сестра в лікарню лягла, я до неї. Ну й до вас вирішила на кілька днів. Не виженете?
Запитання риторичне. Богдан метушився довкола матері, забираючи в неї сумки, а Лідія Степанівна вже по-господарськи пройшла на кухню.
Вона повела носом. Заглянула в каструлю.
— Це що? — суворо поцікавилася вона.
— Суп курячий, — спокійно відповіла Оксана, хоча всередині все стиснулося.
Зараз почнеться звична пісня: «Невістка — ледацюга», «Мій хлопчик недоїдає» і «Чому бульйон непрозорий».
— Суп. — Лідія Степанівна взяла ложку, зачерпнула вариво, подивилася на рідкі волокна птиці й плаваючі макарони. — Цим хіба що синиць узимку годувати. Що, Оксано, готувати не любимо чи часу немає?
Богдан, який стояв у дверях кухні, миттю випростався. Ситуація складалася правильно. Мати приїхала. Зараз вона швидко поставить збунтовану дружину на місце.
Вкаже на її жіночу неспроможність. І Оксана, присоромлена, побіжить оплачувати йому зубну щітку як вибачення.
— Так, мам, зовсім Оксана дім занедбала, — жалібно протягнув чоловік, роблячи обличчя сироти, якого змушують спати на соломі. — Я працюю, працюю, а вдома навіть поїсти нічого.
Оксана повільно повернулася до чоловіка. Її права повіка зрадницьки сіпнулася. У голові промайнули десятки варіантів відповіді, починаючи від пропозиції Богданові самому зварити борщ і закінчуючи наказом збирати речі й вирушати до мами назавжди. Але вона промовчала.
Лідія Степанівна тим часом відчинила холодильник. Його нутрощі сяяли чистотою й лячною порожнечею. Сиротливо тулилися до стінки шматок недорогого сиру, половина палиці ковбаси й банка котячого паштету.
— А чому холодильник порожній? — Свекруха примружилася.
— Та я ж кажу, мам! — радісно підхопив Богдан. — Не встигає вона ні в магазин сходити, ні приготувати. Я весь у справах, бізнес-процеси, розумієш, переговори. А тут ось саме розчарування.
Оксана прикусила губу.
«Ну давай, — подумала вона, дивлячись на свекруху, — починай розповідати, яка я погана дружина».
Але Лідія Степанівна раптом зачепилася поглядом за дивну коробку в кутку кухні.
— Богдане, а це що за бандура світиться?
— А, це очищувач повітря з функцією іонізації та відтворення співу китів, — гордо видав син. — Дуже корисна річ для мікроклімату. Тридцять тисяч коштує.
Свекруха перевела погляд із корисної речі на напівпорожню каструлю з супом. Потім на невістку, яка стояла в старих домашніх штанях і застиранiй футболці. Потім знову на сина, одягненого в новеньке худі ціною в половину місячної оренди квартири.
Нічого не сказавши, Лідія Степанівна дивно хмикнула й сіла за стіл.
— Гаразд, голодна я з дороги. Суп то суп, наливай, Оксано, — скомандувала вона.
Богдан зрозумів, що тріумфальне рознесення невістки скасовується. Але чому? Він же добре знає свою матір. Якщо вона не призначила винною невістку, значить, винним буде він…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
