Пес перестав гавкати тієї миті, коли з-під старого сараю вислизнула важка, блискуча, майже чорна петля.
Марія спершу навіть не зрозуміла, що бачить. Стояв спекотний вечір, повітря було густе, запилене, пахло мокрою травою й нагрітим шифером. На подвір’ї за будинком її німецька вівчарка Рекс рвонулася до паркану, де хтось брязнув залізом, а потім раптом захрипіла, наче вдавилася кісткою. Марія обернулася від грядки, стискаючи в руці мокрий пучок кропу, і побачила, як величезна змія обвиває собаку за груди.
— Рексе! — крик зірвався з її горла так різко, що заболіло в шиї.
Пес сіпнувся, подряпав лапами землю, вдарив хвостом по перекинутому відру. Залізо глухо покотилося до теплиці. Змія, товста, як чоловіча рука вище ліктя, стискала його дедалі сильніше. Рекс намагався розвернути голову й укусити, але петля вже лягла йому впоперек плечей і шиї. Його очі, завжди розумні, уважні, тепер були круглі й страшенно людяні.
Марія кинулася до нього, не думаючи ні про що. У голові не було ні слів, ні молитов, лише один звук — його хрип. Вона схопила лопату, що стояла біля стіни сараю, але руки раптом стали ватяні, пальці ковзнули по держаку. Їй здавалося, що земля під ногами хитається, а двір розтягується, стає неможливим, довгим, як у сні.
— Не підходьте! — гаркнув за спиною чоловічий голос. — Жінко, назад!
Через хвіртку вбігли двоє поліцейських. Їх викликала сусідка, Світлана, коли почула перший вереск собаки й побачила з вікна дивний рух під сараєм. Один, широкоплечий, із коротко стриженими скронями, на бігу вихопив складаний кийок. Другий, молодший, уже говорив у рацію, збиваючись від подиху:
— Потрібна допомога, тварина велика, імовірно пітон, приватний сектор, постраждала собака… так, терміново, ветеринарів теж…
Марія не впізнавала власного подвір’я. Ще годину тому тут сушилися дитячі футболки, на ґанку стояла чашка недопитого чаю, а під яблунею спав Рекс, уткнувши ніс у лапи. Тепер яблуня ніби відсунулася в темряву, а весь світ звузився до чорної, повільно стискуваної сили навколо тіла собаки.
— Він задихнеться! — Марія рвонулася вперед. — Відпустіть мене!
Поліцейський перехопив її за плечі.
— Не можна! Вона й вас схопить!
— Це мій пес!
— Назад, я сказав!
Вона вдарила його долонею в груди, не сильно, радше від розпачу, і сама злякалася цього руху. Усередині все стиснулося, ніби змія обвилася вже не навколо Рекса, а навколо неї.
Другий поліцейський підскочив збоку, спробував підчепити петлю довгим металевим штирем, який висмикнув з огорожі грядки. Змія сіпнулася. Рекс захрипів голосніше, задні лапи забили по землі. Поліцейський вилаявся крізь зуби, кинув погляд на напарника.
— Тримай голову! Тільки голову!
Але голова змії була в тіні, біля самого собачого плеча. Вона рухалася майже непомітно, холодно, без метушні. У цьому й було найстрашніше. Не лють, не напад, а спокійне, впевнене стискання.
Марія почула, як на вулиці кричать сусіди. Хтось за парканом схлипував. Хтось знімав на телефон, і цей маленький блиск екрана раптом викликав у Марії таку лють, що вона майже перестала боятися.
— Приберіть телефони! — закричала вона, не обертаючись. — Допоможіть хоч чимось!
У цю мить хвіртка знову розчахнулася. На подвір’я влетіла Анна, у шкільній сорочці навипуск, з рюкзаком за спиною. Вона побачила Рекса, завмерла на місці, і обличчя в неї стало сірим.
— Мамо…
