Марія повернулася до неї, і за цю частку секунди сталося те, чого потім ніхто з них не зміг забути.
Рекс, уже майже не рухаючись, раптом підняв голову й рвонувся не вперед, а в бік сараю. Не від болю — свідомо. Він сіпнувся так сильно, що змія, на мить втративши опору, послабила одну петлю. З-під його грудей вивалився сірий пластиковий пакет, увесь у землі й потерусі. Він був прив’язаний до старого нашийника, того самого, який Марія місяць тому загубила й шукала по всьому дому.
Поліцейський помітив це першим.
— Стійте… що це?
Але Марія не дивилася на пакет. Вона побачила інше: у розкритій пащі Рекса, між зубами, був затиснутий шматок синьої тканини. Не випадкова ганчірка, не уривок пакета. Лоскут від куртки. Такої самої синьої куртки, в якій учора ввечері її колишній чоловік Павло стояв біля хвіртки й говорив тихо, майже лагідно:
— Ти підпишеш папери, Машо. Інакше пошкодуєш.
Тоді вона грюкнула перед ним дверима, тремтячи від злості й страху. Він довго не йшов, ходив під вікнами, курив, щось писав у телефоні. Рекс гарчав із передпокою, а Анна сиділа на кухні й не підводила очей від зошита, хоч ручка в її руці так і не зрушила з місця.
Павло знову з’явився в їхньому житті місяць тому, після трьох років майже повної тиші. До того він зникав, повертався, обіцяв аліменти, а потім знову зникав. Марія звикла нічого від нього не чекати. Навіть образи в ній уже втомилися. Але коли померла її тітка Наталя, залишивши Марії старий будинок із ділянкою, Павло раптом став наполегливим. Спершу телефонував із ввічливими словами: мовляв, треба подумати про майбутнє доньки, будинок старий, продай, гроші вкладемо. Потім почав вимагати. Потім привів якогось юриста з гладеньким обличчям, який пояснював, що Павло має «моральне право» брати участь у розпорядженні майном, бо колись допомагав із ремонтом.
— Ти двічі привіз мішки цементу, а потім три тижні пив із сусідами, — сказала тоді Марія. — Це не право.
Юрист усміхнувся самими губами.
— Питання можна вирішувати мирно. А можна — інакше.
Інакше почалося швидко. У саду хтось зламав замок на хвіртці. Уночі у вікно кухні кинули грудку землі. На роботі Марії, у маленькому магазині побутових товарів, директор раптом спитав, чи правда, що в неї проблеми з документами й боргами. Хтось телефонував йому й розповідав, ніби Марія обманом отримала спадщину і скоро буде суд.
Вона терпіла. Не тому, що була слабка. Просто втомлена людина часто терпить не від слабкості, а від нестачі повітря. Зранку треба було зібрати Анну до школи, потім устигнути на зміну, потім купити ліки для матері, яка жила в іншому районі й майже не вставала після операції, потім повернутися, приготувати вечерю, перевірити квитанції, зашити шкільну спідницю, полагодити кран, заспокоїти Рекса, який після нічних візитів почав кидатися на будь-який шум.
А Павло телефонував.
— Ти думаєш, я не знаю, де в тебе слабке місце? — сказав він якось увечері. — Дівчинка росте. Суд подивиться, в яких умовах ти її тримаєш. Старий будинок, собака у дворі, нестабільна мати.
— Не смій чіпати Анну.
— Тоді будь розумнішою.
Марія тоді поклала слухавку й довго стояла в коридорі, притискаючи телефон до грудей. У кімнаті Анна ввімкнула воду, хоч посуд вони вже помили. Марія зрозуміла: донька чула.
