До східних сходів ми дійшли, не обмовившись ані словом. Рейнар вітав зустрічних легкими кивками й зберігав бездоганний вираз обличчя. Збоку ми могли здатися гідними молодятами, які поспішають залишити свято, але його попередження й далі калатало в мене у скронях.
Мармурові сходинки освітлювали два ряди олійних ламп. Їхнє золотаве світло витягувало по стінах тіні старих портретів: суворі чоловіки в обладунках, жінки у важких прикрасах, діти з недитячо серйозними обличчями. Здавалося, весь рід Вейларів безмовно спостерігає, як нова герцогиня входить до дому, де навіть предки не знали спокою.
На верхньому поверсі Рейнар проминув парадні двері офіційної спальні й звернув у вузьку галерею. Музика сюди майже не долинала.
— Не повертайте голови, — промовив він звичайним тоном. — За нами йдуть троє.
Мені коштувало величезних зусиль не озирнутися.
— Хто вони?
— Двох прислав мій двоюрідний брат. Третього я поки що не впізнав.
Я стиснула складки спідниці, ховаючи тремтіння.
— Ваш двоюрідний брат має намір убити мене?
— Вас, мене або нас обох. До ранку він вибере ту версію нещастя, яка принесе йому більше користі.
У кінці галереї висів старий гобелен. Рейнар провів пальцями по дерев’яній лілії на рамі, натиснув на одну з пелюсток, і за тканиною тихо відчинилися вузькі двері. Він пропустив мене всередину, увійшов слідом і замкнув панель на засув.
Кімната виявилася невеликим кабінетом, а не спальнею. Стіни займали книжкові полиці й згорнуті карти, у каміні тліли поліна, на круглому столі стояли запечатана пляшка й два келихи. Усе виглядало так, ніби господар заздалегідь готувався сховатися тут від власного свята.
Лише залишившись наодинці, Рейнар дозволив собі повільно видихнути. Він потер перенісся й на кілька секунд заплющив очі. Переді мною вперше стояв не неприступний герцог, а змучена людина, звикла чекати удару звідусіль.
— Я вимагаю пояснень, — сказала я, відступаючи до столу. — Ви говорите про отруту й убивць, ведете мене таємними ходами й досі розраховуєте, що я мовчки коритимуся.
У його погляді майнуло шанобливе визнання.
— Ви маєте рацію. Цей шлюб порушив плани кількох впливових людей. Коли йдеться про спадок і владу, такі люди воліють усувати незручності до світанку.
Він узяв пляшку й показав мені сургуч із цілою герцогською печаткою. Потім відкоркував її, налив трохи вина лише в один келих і першим зробив ковток. Пляшку він простягнув мені, не пропонуючи чаші. Я зрозуміла: він залишав рішення за мною й не хотів, щоб я торкалася посудини, яку могли підмінити.
Я пити не стала.
— Почніть із того, що хвилює весь двір, — зажадала я. — Чому люди переконані, що ви ніколи не станете чоловіком жінці?
За стінами десь далеко сміялися гості, потріскував вогонь, лунали останні акорди музики. Рейнар сперся долонею об спинку стільця.
— Тому що багато років цей поголос захищав мене краще за озброєну варту.
— Отже, це брехня?
— Назвімо це зручним мовчанням. Брехню доводиться повторювати. Поголос люди розносять самі, особливо якщо він здається їм досить скандальним.
Він розповів, що успадкував герцогство майже хлопчиком. Після смерті його батька дядько розраховував правити від імені недосвідченого спадкоємця, а двоюрідний брат Корвин мріяв одного дня посісти його місце. Кілька знатних домів намагалися одружити юного герцога з покірною донькою, щоб потім розпоряджатися володіннями через її дітей. Довкола Рейнара тягнулися десятки рук, і кожна хотіла пересунути його як фігуру на своїй дошці.
Тоді він перестав спростовувати пересуди. Що охочіше придворні обговорювали його холодність і відсутність інтересу до дам, то обережнішими ставали родини, які прагнули прив’язати герцогство до себе шлюбом. Плітка відштовхувала нав’язливих союзників і давала йому час.
— Те, що вони вважають правдою, майже ніколи не має стосунку до справжнього мене, — закінчив він.
Від прямоти його погляду моє обличчя обдало жаром. У його голосі не було ні спроби звабити, ні бажання виправдатися. Він просто відчинив одні двері в довгому коридорі таємниць і дозволив мені самій вирішити, чи вірити побаченому.
— Чому ж ви погодилися одружитися тепер?
— Три місяці тому помер мій дядько. Корвин негайно почав збирати при дворі прихильників. Герцог без спадкоємця здається змовникам легкою здобиччю; одружений герцог отримує бодай відстрочку.
— Для чого?
— Щоб зрозуміти, хто готовий пролити кров за місце за моїм столом.
Він вимовив це без хвастощів, майже втомлено. Я раптом уявила, скільки невидимих клинків ця людина встигла перелічити за роки й скільки ще сподівалася побачити.
— Якщо вам потрібна була дружина для захисту володінь, чому ви обрали мене?
Рейнар затримався з відповіддю, і я заздалегідь зрозуміла, що почуте мені не сподобається.
— Я вас не обирав. Ваш батько запропонував союз із такою поспішністю, що це видалося підозрілим. Саме тому я прийняв пропозицію: хотів побачити, кому шлюб виявиться вигідним і хто видасть себе першим.
Біль від його чесності виявився гострішим за будь-яку чемну брехню.
— Отже, мене використали як приманку?
— Вас поставили в середину гри, на участь у якій ви не погоджувалися. Я не маю наміру вдавати, ніби це справедливо.
Між нами повисло вже інше мовчання. Не незручність двох чужих людей, які раптом лишилися наодинці, а впізнавання двох бранців, що вперше побачили обриси однієї пастки. Я підійшла до каміна, простягнула руки до тепла й спробувала зібрати розбіглі думки.
— Чого ви чекаєте від мене цієї ночі? Внизу всі певні, що ми пішли виконувати подружній обов’язок. Якщо нічого не станеться, вранці почнуться нові розмови. Якщо станеться щось несподіване — теж.
— Я хочу лише одного: щоб ви дожили до ранку.
— Цього замало.
— Так, — після паузи визнав він. — Замало.
Рейнар відчинив шухляду бічного столика й дістав маленький золотий ключ.
— Слухайте уважно, Еліано. Через внутрішні двері ввійде мій найнадійніший камердинер. Він залишить в офіційній спальні достатньо безладу, щоб задовольнити тих, хто наважиться зазирнути туди вранці. Підійти близько ніхто не наважиться, а здалеку кожен побачить рівно те, у що хоче вірити. Якщо задум викриють, камердинер попередить нас трьома ударами в стіну.
Уперше за весь вечір він назвав мене на ім’я, без титулу й церемонної чемності. Просте «Еліано» змусило мене слухати його ще пильніше.
— Ви хочете вберегти мене від публічного приниження.
— Я хочу завадити їм зробити з вас предмет парі.
Такої відповіді я не чекала. Я готувалася до байдужості, суворості, можливо, до зневаги, але не до турботи, яка не вимагала вдячності.
— А де будете ви?
— Поруч є прихована кімната, з’єднана з моїми особистими покоями. Ви залишитеся в офіційній спальні, я буду неподалік. Якщо почуєте умовний сигнал, значить, задум викрито. Нікому не відчиняйте, візьміть цей ключ і йдіть через таємні двері.
Коли ключ перейшов у мою долоню, наші пальці торкнулися одне одного. Дотик тривав менше секунди, однак цього вистачило, щоб я з подивом зрозуміла: чоловік, якого мені тижнями описували чудовиськом, не викликав відрази. Він пробуджував цікавість — тривожну, небезпечну й цілком недоречну.
— Дозвольте спитати ще про одне. Біля вівтаря ви завагалися перед відповіддю. Ви сумнівалися, чи варто брати мене за дружину?
Рейнар мовчав так довго, що я пошкодувала про своє запитання.
— У шлюбі я не сумнівався.
— Тоді що вас зупинило?
— Я намагався зрозуміти, чи маю право привести вас у цей дім, знаючи, на що він перетворився.
Я не встигла відповісти. За стіною пролунав один глухий удар, за ним другий, потім третій. Це і було попередження камердинера: задум викрито. М’якість зникла з обличчя Рейнара. Він загасив найближчу свічку вологими пальцями й повернувся до дверей.
— Нас знайшли швидше, ніж я розраховував. Від цієї миті не вірте нікому, хто усміхається надто привітно. Навіть якщо ця людина — ваша рідна кров.
Ручка повільно опустилася ззовні. Той, хто стояв за дверима, не ломився всередину, а діяв терпляче, ніби був певен, що рано чи пізно ми самі впустимо його. І лише тоді я зрозуміла: справжня шлюбна ніч почалася саме тепер…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
