Рейнар схопив мене за зап’ясток і повів до книжкової шафи. Натиск на ледь помітний виступ відчинив вузьку панель; за нею тягнувся темний прохід, у глибині якого мерехтіла самотня лампа.
— Увійдіть і не зроніть ані звуку.
— А ви?
— Зустріну гостя.
Я вперше відмовилася коритися відразу.
— Не стану ховатися, поки ви самі розмовляєте з людиною, яка бажає нашої смерті.
Його пальці міцніше зімкнулися на моїй руці.
— Зараз я не прошу вашої згоди, Еліано.
В іншу мить цей тон викликав би обурення. Тепер же він лише показав, наскільки близька небезпека. Я ступила в прохід, а панель лишилася прочиненою рівно настільки, щоб із темряви бачити смужку кабінету.
Двері відчинилися. До кімнати увійшов чоловік середніх років у кольорах герцогського дому. Бездоганно випростаний, із непроникним обличчям і руками в рукавичках, він мав вигляд зразкового слуги. На срібному таці стояли глечик із настоєм і дві невеликі чашки.
— Ти запізнився, Мартене, — холодно зауважив Рейнар.
Слуга шанобливо схилив голову.
— Прошу пробачення, ваша світлосте. Управителька вирішила, що молодій герцогині знадобиться засіб для спокійного сну.
Особливо неприємно прозвучало відсторонене «молодій герцогині», ніби Мартен вимовляв завчену формулу, призначену не мені особисто, а будь-якій жінці, яка опинилася б у цих покоях.
— Я нічого не замовляв. Залиш тацю і йди.
Слуга завагався на один удар серця. При дворі, де послух доводили до мистецтва, така пауза була промовистішою за зізнання.
— Чи не покликати лікаря? Внизу помітили, що її світлість була бліда.
— Внизу помічають надто багато. Іди.
Мартен поставив тацю й вийшов. Лише коли за ним зачинилися двері, Рейнар розчинив панель і дозволив мені повернутися.
— Він служить тут дванадцять років, — пояснив герцог, понюхавши настій. — За весь цей час не поставив жодного зайвого запитання. Сьогодні за хвилину поставив два.
Із шухляди він дістав бульбашку з темного скла й капнув у чашку прозору рідину. Настій почав мутніти, поступово стаючи сірим. Ноги в мене ослабли.
— Отже, отруєний?
— У ньому точно є те, чого там бути не повинно.
Рейнар накрив тацю тканиною й відсунув подалі. За лічені години я побачила надто багато: попередження на бенкеті, таємні двері, людей, що підслуховували, а тепер і явну ознаку небезпечної домішки. Надія, що все це лише придворна гра без справжньої крові, зникла разом зі зміненим кольором напою.
— Ви завжди живете так? — спитала я. — Перевіряєте кожну чашку, шукаєте загрозу в кожному привітанні?
Він подивився з легким подивом, ніби ніхто раніше не цікавився ціною його обережності.
— Не завжди. Лише відтоді, як зрозумів: у деяких родинах спільна кров не єднає, а виставляє рахунок.
Ці слова відгукнулися в мені несподівано сильно. Масштаб наших бід був незрівнянний, але й мені було знайоме відчуття, коли рідні дивляться на тебе й бачать не людину, а засіб порятунку прізвища.
Я опустилася на стілець. Важка весільна сукня тиснула, мов промоклі обладунки.
— Розкажіть про Корвина.
Рейнар лишився біля каміна.
— Він син моєї тітки Октавії. Уміє бути чарівним, коли йому щось потрібно, роками збирає чужі борги, послуги й образи. Він терплячий і ніколи не забуває завданого приниження.
— Ви вважаєте, що отруту прислав він?
— Корвин не став би лишати настільки явний слід. Радше він перевіряє, скільки влади ще зберігає над слугами цього дому. Наказ міг виходити від нього, але руки він напевно обрав чужі.
Я зволікала, перш ніж поставити наступне запитання.
— А мій батько? Яке місце в цій грі посідає він?
Обличчя Рейнара стало жорсткішим.
— Цього я поки що не з’ясував.
Відповідь ранила саме тому, що була можливою. Батько лишався марнославною, слабкою людиною, здатною продати останній портрет предка, аби тільки сусіди не дізналися про розорення. Але чи міг він свідомо привести доньку туди, де її збиралися вбити? Я спробувала захистити його й обірвала себе на півслові, зрозумівши, що не вірю власним доводам.
— Я не стану змушувати вас підозрювати рідну людину цієї ночі, — сказав Рейнар.
— Не треба. Я вже даю собі з цим раду сама.
Мовчання між нами стало сумним, але не незручним. За спиною потріскував вогонь. У суворому герцогові я дедалі виразніше бачила чоловіка, якого надто рано навчили нікому не довіряти; певно, так само рано, як мене привчили без заперечень схиляти голову.
— Вам слід бодай спробувати відпочити, — сказала я.
— Не думаю, що засну.
— Тоді нас двоє.
Я мимоволі всміхнулася. Рейнар це помітив.
— Що вас розсмішило?
— Просто наша шлюбна ніч помітно відрізняється від звичайної.
У кутиках його губ на мить з’явилася майже забута іронія. Не усмішка, а крихітна тріщина у звичній суворості. Ми подивилися одне на одного, і повітря між нами змінилося. Це ще не було бажанням і тим паче не було коханням. Радше впізнаванням — першою тонкою ниткою між двома людьми, яких збиралися використати поодинці.
Рейнар першим відвів очі.
— Ви маєте побачити ще дещо.
Із письмового столу він вийняв складений аркуш зі зламаною печаткою. Лист лежав зранку серед його особистої кореспонденції й не мав підпису. На папері чорнів єдиний рядок: до третього світанку нова господиня Вейлара вдягне жалобу.
— Це погроза.
— Радше обіцянка.
— Чому ви не скасували церемонію?
— Лист обіцяв жалобу вам, тому я вважав ціллю себе. Відступити без доказів означало поступитися відправникові, але приховати погрозу від вас було моєю помилкою.
Я стиснула аркуш.
— Виходить, мене принесли в жертву вашій репутації?
— Ні. Вас видали заміж, бо інші вирішили все без вас. Я лише намагаюся зберегти вам життя до дня, коли ви зможете повернути собі право вибору.
У грудях ворухнулося незнайоме почуття. Для кохання було надто рано, для довіри — надто небезпечно, але відданість уже пускала перший корінь.
Я підвелася.
— Тоді вислухайте й мене. Я роками терпіла розпорядження, мовчання й зневагу не для того, щоб померти першого ж вечора в чужому палаці. Якщо мене вважають фігурою, яку можна без зусиль прибрати з дошки, нехай готуються пошкодувати про цю помилку.
Рейнар глянув на мене так, ніби вперше оцінював не як обов’язок, а як можливу союзницю.
— Схоже, ті, хто влаштував цей шлюб, помилилися не раз.
У коридорі пролунав важкий глухий звук. Герцог миттю вихопив короткий кинджал, досі прихований під мундиром, і рушив до дверей.
— Тримайтеся позаду.
— У прохід я більше не полізу.
— Я й не прошу.
Він розчинив двері. На кам’яних плитах лежав Мартен, очі його були розплющені, а під шиєю розпливалася темна пляма. За кілька кроків від тіла хтось дбайливо прихилив до стіни білу троянду, проколену довгою золотою шпилькою.
Рейнар нахилився, не торкаючись ані квітки, ані мертвого слуги.
— Корвин закінчив спостерігати, — промовив він.
— Чому ви так вирішили?
Герцог вдивився в чорний кінець галереї.
— Тому що тепер його родина оголосила нам війну…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
