— Надто дорога річ для такої обідранки, як ти. Знімай кольє, — прошипіла Галина Петрівна і, не зважаючи ні на музику, ні на гостей, вчепилася Оксані в шию.
Гострі нігті боляче дряпнули шкіру. Замочок не піддавався, ланцюжок натягнувся, і Оксана затримала подих, щоб не скрикнути. Навколо раптом запала тиша: офіціант завмер із тацею, хтось опустив келих.
На Оксані була кремова весільна сукня, та сама, яку вони з Денисом вибирали мало не цілий вечір. Тоді він сміявся й обіцяв берегти її від усього. Тепер Денис стояв поруч у дорогому сірому костюмі й дивився не на дружину, а кудись убік, ніби на паркеті раптом знайшлася важлива тріщина.
— Галино Петрівно, це подарунок мого батька, — сказала Оксана тихо, але не так слабко, як хотіла б почути свекруха.
— Подарунок? — Галина Петрівна розсміялася так дзвінко, що за найближчими столами знову підвели голови. — Твій батько? Та він звичайний сторож у якійсь конторі. Звідки в нього родинна коштовність? Виграв на базарі? Ця прикраса належить нашій родині, родині Мельників. Денисе, поясни дружині, поки вона остаточно не забула своє місце.
Денис нервово смикнув вузол краватки.
— Мамо, ну навіщо зараз? Тут же люди…
— Саме при людях і треба, — відрізала вона. — Нехай усі бачать, хто в домі господиня. Оксано, сережки теж знімай. І браслет. Якщо комплект, то комплект. Ще бракувало, щоб ти це десь загубила.
Гості зашепотілися. Одні дивилися зі співчуттям, інші ховали допитливі усмішки. Це було їхнє весілля — розкішне, гучне, майже на дві сотні людей. Оксана три місяці жила підготовкою: вибирала меню, сперечалася з флористами, домовлялася про музику, економила на собі, щоб свято вийшло бездоганним. Сам Денис лише гладив її по плечу й казав: «Вирішуй сама, люба, у тебе смак кращий».
Тепер його «люба» стояла з шиєю, що палала від подряпин, і не дозволяла собі заплакати. Вона сама розстебнула кольє, зняла сережки, потім браслет, поклала все на долоню свекрухи й випросталася.
— Забирайте, якщо для вас це важливіше за мою гідність.
Галина Петрівна на мить розгубилася, але тут же переможно забрала прикраси під свій контроль, а наприкінці вечора наполягла, щоб Денис прибрав комплект у сейф.
— От і розумниця. А тепер не псуй синові свято. Усміхайся.
Оксана усміхнулася. Обличчя послухалося, серце — ні. Усередині ніби клацнув тонкий крижаний замок: вона не влаштувала скандалу, не кинула букет, не вибігла із зали. Музика знову розлилася залом, гості заговорили голосніше. Денис танцював із матір’ю, а Оксана сиділа за столом, поклавши пальці на почервонілу шию.
Пізніше, замкнувшись у дамській кімнаті, вона довго дивилася в дзеркало. Помада й зачіска залишалися бездоганними. Лише погляд уже належав не щасливій нареченій, а жінці, яку вперше публічно поставили на коліна.
— Витримай, — ледь чутно сказала вона своєму відображенню. — Заради Дениса. Заради сім’ї…
