Перші дні після весілля Денис був таким, яким Оксана хотіла його пам’ятати. Медовий місяць минув на далекому острівному курорті: білий пісок, шум океану за вікнами, сніданки в номер. Денис називав її дружиною з ніжністю, фотографував на тлі заходів сонця, тримав за руку у воді й сміявся, коли хвилі збивали їх із ніг.
Оксана майже переконала себе, що в банкетній залі сталося непорозуміння: свекруха спалахнула, втомилася, не витримала хвилювання. Так було легше засинати поруч із чоловіком, який цілував її у скроню й казав, що тепер у них усе тільки починається.
Поки вони відпочивали, у новій трикімнатній квартирі хазяйнувала Галина Петрівна. Квартиру купили батьки Дениса й оформили на нього, тому свекруха почувалася там вільно, ніби ключі давали їй право і на шафи, і на чужі речі. Перед від’їздом Денис сам показав матері сейф — «про всяк випадок».
Одного разу вона відкрила його й дістала оксамитову коробку. Усередині лежав гарнітур: платинове кольє зі старовинним діамантом, сережки, браслет і каблучка. Камені мерехтіли холодно, ніби не мали жодного стосунку до чужої жадібності.
— Гарно, — пробурмотіла Галина Петрівна, похитуючи коробку на долоні. — Тільки борги сина самі себе не закриють.
Денис уже кілька місяців грав у закритому картярському клубі. Програші зростали, і спокійно спати він перестав давно. Галина Петрівна вирішила питання так, як звикла вирішувати все: без розмов і без дозволу.
Вона зателефонувала знайомому ювелірові, який умів мовчати й не ставив запитань. За два дні прикрас у коробці вже не було. Частина грошей пішла на погашення картярського боргу Дениса, решту Галина Петрівна акуратно сховала на своєму рахунку.
— Повернуться — скажемо, що загубила, — спокійно сказала вона синові телефоном. — Або що ніякого подарунка не було. Твоя дружина все одно нічого не доведе.
Денис помовчав, але сперечатися не став. Із матір’ю він майже ніколи не сперечався: вона давно привчила його вважати її рішення єдино правильними.
Коли молодята повернулися засмаглі, з валізами й запахом моря, у квартирі пахло пирогами. Галина Петрівна зустріла їх біля дверей у нарядній блузці й з ласкавою усмішкою.
— Ну що, голуб’ята, наліталися? Оксаночко, покажи-но мені свої коштовності. Хочу спокійно подивитися.
Оксана усміхнулася. Тепла в цій усмішці не було, але вона ще намагалася бути мирною. Вона підійшла до сейфа, набрала код, відчинила дверцята й дістала коробку. Оксамитова кришка піднялася м’яко, майже беззвучно.
Усередині було порожньо.
— Денисе, — сказала вона, не відразу впізнаючи власний голос. — Тут нічого немає.
Він підійшов, зазирнув усередину, почухав потилицю.
— Дивно. Може, ти не туди поклала?
— Я пам’ятаю, як закривала коробку перед від’їздом. Вона була в сейфі.
Галина Петрівна сплеснула руками.
— Ох, Оксаночко, я ж казала: неуважна ти. Може, в поїздці десь залишила? У номері, в машині, у якійсь сумці. Тепер шукай вітра в полі.
Оксана відчула, як підлога під ногами стає ненадійною. Це був не просто дорогий подарунок. Це була єдина річ від батька, отримана не «щоб допомогти», а як знак: він пишається нею і хоче бачити її з високо піднятою головою.
— Ви були тут, — повільно промовила вона, дивлячись на свекруху. — Може, помітили щось?
Галина Петрівна випросталася.
— Ти що зараз сказала? Ти мене у крадіжці підозрюєш? Денисе, ти чуєш, із чого твоя дружина починає сімейне життя?
Денис важко зітхнув.
— Оксано, не починай. Мама справді ні до чого. Найімовірніше, ти сама кудись переклала або загубила. Давай не псувати повернення.
Оксана подивилася на нього й фізично відчула порожнечу. Людина, яка клялася захищати її, знову стояла осторонь — тепер уже в їхній квартирі. Вона не закричала. Не стала виправдовуватися. Просто пішла до спальні, зачинила двері й набрала батька.
— Тату, — сказала вона, коли Роман Андрійович відповів. — Зник гарнітур, який ти подарував мені на весілля.
На тому кінці запала коротка пауза.
— Зрозумів. Нічого не чіпай. Я приїду.
Оксана ще не знала, що батько вже віддає розпорядження, а до наступного вечора біля їхнього під’їзду один за одним зупиняться п’ять чорних позашляховиків…
