Вона сиділа на краю ліжка, стискаючи згаслий телефон. Із кухні долинали голоси. Слова не відразу складалися в зміст, але інтонацій вистачало: Галина Петрівна злилася, Денис виправдовувався, і обоє говорили так, ніби Оксани поруч не було.
— Я ж попереджала, що вона влаштує істерику, — шипіла свекруха. — Тепер почне носитися зі своїм татусевим подарунком. Приструнь її, Денисе. Ти чоловік чи хто?
— Мамо, я розумію, — втомлено відповідав він. — Але вона не зовсім наївна. Раптом полізе з’ясовувати?
— Нехай лізе. Скажеш, що прикраси старі, документів немає, страховки немає, сама загубила — сама винна. А якщо почне розумничати, нагадай, за чий рахунок живе.
Оксана відчинила двері й вийшла в коридор. Розмова обірвалася. Галина Петрівна поправила комір халата, Денис відвернувся до вікна.
— Я хочу знати, де гарнітур, — сказала Оксана. — Це не дрібниця. Батько довго на нього збирав. Він подарував його мені, а не вам.
Денис кинув погляд на матір, потім на дружину. У ньому вже не було розгубленості — лише роздратування.
— Оксано, досить. Ми щойно приїхали, а ти відразу скандалиш. Мама має рацію: ти часто все забуваєш. Телефон у машині лишала? Лишала. Ключі губила? Губила. Чому зараз має бути інакше?
— Тому що гарнітур лежав у сейфі.
— Сідай краще вечеряти, — втрутилася Галина Петрівна, уже знову господарським рухом знімаючи кришку з каструлі. — Я суп зварила. Домашній вечір, сім’я за столом, а ти зі своїми підозрами.
Оксана не зрушила з місця.
— Добре. Тоді завтра я подам заяву про крадіжку. Нехай розбираються ті, хто має.
Ложка випала з рук Галини Петрівни й дзенькнула об підлогу.
— Ти при своєму розумі? У нашій родині — заява? Ти вирішила осоромити нас перед усіма?
Денис різко підвівся.
— Жодної поліції. Це сімейна справа. Мама нам допомагає, а ти поводишся так, ніби ми вороги. Невдячність — ось що це.
Оксана довго дивилася на нього. За три роки вона звикла терпіти багато що: зауваження свекрухи про сукні, насмішки з бухгалтерської зарплати, шпильки щодо походження. Звикла чекати Дениса, коли він замість дому їхав до друзів. Але зараз колишні виправдання розсипалися.
— Сімейна справа, значить, — промовила вона. — Запам’ятала.
Вона повернулася до спальні й замкнулася. Сльози потекли самі, але вона не витирала їх. У голові билося коротке прохання: «Тату, приїжджай».
Вранці Галина Петрівна зайшла без стуку, коли Оксана застібала блузку перед роботою.
— Оксаночко, я тут подумала, — почала вона солодким голосом. — А може, ти сама продала ті камені? Денис останнім часом багато витрачає. Раптом вирішила допомогти чоловікові, а тепер злякалася?
Оксана повільно обернулася.
— Ви серйозно?
— А чому ні? Ти тиха, з вигляду правильна. На таку ніхто й не подумає. Тільки якщо покличеш поліцію, там розберуться, хто мав доступ до сейфа. Раптом виявиться, що дружина вкрала сама в себе? Некрасиво вийде.
Денис стояв у дверях і переминався з ноги на ногу.
— Мамо, може, не треба так…
— А як треба? — різко повернулася вона до нього. — Вона погрожує нам заявою після всього, що ми для неї зробили.
Оксана мовчки взяла сумку й вийшла з квартири. На сходовому майданчику вона притулилася до стіни: руки тремтіли. Вона набрала батька, почула довгі гудки й тишу. Відповіді не було, але від цього стало не страшніше, а твердіше: значить, він уже зайнятий тим, що не можна пояснити телефоном.
Увечері в квартирі було гамірно. Галина Петрівна скликала своїх приятельок — тих самих, що бачили сцену на весіллі. Вони сиділи за столом, пили вино й із виглядом суддів обговорювали «бідну молоду дружину, яка все губить і всіх звинувачує».
— Уявляєте, — голосно говорила Галина Петрівна, коли Оксана зайшла, — приїхала з відпочинку й одразу на мене: мовляв, злодійка. На мене! Я їй майже мати.
Одна з жінок, повна, у масивних сережках, зітхнула з удаваним співчуттям.
— Дитино, сім’ю так не будують. Старших треба поважати.
Денис сидів осторонь і кивав, не підводячи очей. Коли Оксана проходила повз, він схопив її за зап’ясток.
— Перепроси маму. Скажи, що зірвалася, і забудемо.
Вона вивільнила руку.
— Я не проситиму пробачення за вашу брехню.
У цю мить дверний дзвінок пролунав різко, довго, вимогливо. Галина Петрівна роздратовано підвелася, пригладила волосся й пішла відчиняти.
— Кого ще принесло такої години…
Вона розчинила двері — і завмерла…
