На порозі стояв Роман Андрійович. Високий, підтягнутий, у темному костюмі, він виглядав спокійним до такої міри, що цей спокій лякав сильніше за крик. За його спиною в коридорі чекали троє кремезних чоловіків в однакових чорних куртках. Унизу, біля під’їзду, виднілися п’ять чорних позашляховиків із тонованим склом; на одному тьмяно поблискував маячок.
— Добрий вечір, Галино Петрівно, — сказав батько Оксани. — Я прийшов забрати гарнітур, який подарував доньці на весілля.
Свекруха зблідла, але швидко випросталася.
— Який ще гарнітур? Ваша донька його загубила. І взагалі, хто ви такий, щоб з’являтися сюди з людьми?
Один із чоловіків показав посвідчення.
— Капітан поліції Левченко. Працюємо за заявою про крадіжку. Нам потрібно оглянути місце зберігання.
Денис вибіг у передпокій.
— Яка крадіжка? Це непорозуміння всередині родини.
Роман Андрійович перевів на нього погляд.
— Непорозуміння на вісім мільйонів? Цікаве у вас поняття родини. Оксано, покажи сейф.
Вона ступила вперед. Серце билося в горлі, але поруч із батьком страх відступав. Поліцейський і оцінювач оглянули сейф, коробку, внутрішні кріплення, поверхню замка. Галина Петрівна говорила без упину.
— Це тиск! Це залякування! Мій син працює в серйозній компанії. Денисе, дзвони начальникові, нехай він пояснить цим людям, з ким зв’язалися.
Денис квапливо набрав номер. Його начальник, власник логістичної компанії, відповів майже відразу.
— Павле Сергійовичу, тут така ситуація… Приїхав тесть Оксани з поліцією, через якісь прикраси. Так, Роман Андрійович…
Він раптом замовк. Обличчя витягнулося, губи прочинилися. Кілька секунд Денис слухав, потім повільно опустив телефон.
— Що він сказав? — нетерпляче запитала Галина Петрівна. — Денисе?
— Сказав, якщо справа пов’язана з Романом Андрійовичем, мені краще не сіпатися, — вичавив Денис. — І сімейні проблеми вирішувати самому.
— Як це самому? Ти ж у нього не остання людина.
Денис подивився на матір так, ніби щойно впізнав мову, якою вона говорить.
— Мамо… Роман Андрійович — начальник його служби безпеки. Уже двадцять років.
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як на кухні капає вода з крана. Навіть подруги Галини Петрівни притихли. Оксана дивилася на батька й згадувала, як свекруха називала його сторожем. Він ніколи не сперечався з цим, не вихвалявся посадою, не пояснював, ким працює. Просто мовчав, поки донька намагалася збудувати життя в чужій родині.
Оцінювач вийняв порожню оксамитову коробку й похитав головою.
— Слідів грубого злому немає. Сейф відкривали штатно — отже, людина мала доступ. Документи на гарнітур підтверджені: антикварна робота дев’ятнадцятого століття, страхова оцінка — вісім мільйонів. Виріб унікальний.
Роман Андрійович кивнув.
— Страхову службу повідомлено. Слідство теж. Галино Петрівно, Денисе, вам доведеться дати пояснення.
Свекруха миттю перейшла на сльози.
— Це помилка. Я нічого не брала. Це вона… вона сама все загубила.
Оксана вже майже не чула. Батько підійшов і обійняв її за плечі. Його рука була теплою й надійною.
— Тримайся, доню. Тепер усе піде як слід.
Поки поліцейські складали протокол, Оксана вийшла на балкон. Нічне повітря студило щоки, внизу блимали фари, а в кімнаті за її спиною Галина Петрівна знову намагалася довести, що винен хто завгодно, тільки не вона. Оксана розуміла: батько з’явився вчасно, але вся правда ще не вийшла назовні…
