— У журнал її поки не внось, — кинув слідчий Сергій Орлов, навіть не стишивши голосу. — І речі прибери в шафу. Розмова на двадцять хвилин.
Анна Савчук завмерла з ручкою над розгорнутою сторінкою. За скляною перегородкою стояла жінка в темній блузці й сірому жакеті, притримуючи долонею лівий бік. На столі лежала копія підписаного Сергієм запрошення на добровільну бесіду: Марина Коваленко, тридцять дев’ять років, бухгалтерка сервісної компанії.
Порожній рядок у журналі раптом видався Анні помітнішим за всі заповнені. Після торішнього стягнення їй пообіцяли, що другого порушення не пробачать. Тоді вона неправильно переписала час видачі ліків; ніхто не постраждав, але папери розійшлися. Сергій переконав керівництво не відсторонювати її й відтоді перетворив ту послугу на безстрокову боргову розписку.
— Котра зараз година? — спитала Марина. Анна машинально глянула на круглий циферблат над дверима, але Сергій відповів раніше: «Бухгалтерці без часу ніяк? Не хвилюйтеся, за кожну хвилину рахунок не виставимо». Марина не всміхнулася. Вона перевела погляд на порожній рядок, потім знову на годинник, ніби хотіла зберегти в пам’яті положення обох стрілок.
— У якому статусі вона залишається? — спитала Анна. — Якщо це добровільна бесіда, речі можна не забирати. Якщо затримання, потрібні підстава, час і оформлення.
Сергій повільно повернувся. Добродушний вираз іще тримався на його обличчі, але очі вже стали холодними. Він любив віддавати розпорядження при інших: людині було важче заперечити, коли будь-яку суперечку можна подати як публічну непокору.
— Я сказав: двадцять хвилин. У закриту частину з телефоном не можна, ти це знаєш. Чи мені тепер кожен звичайний крок пояснювати? — Він кивнув Марині. — Ходімо.
Марина спитала: «Якщо я прийшла добровільно, то можу піти?» Сергій відповів: «Після того як з’ясуємо кілька цифр. Не влаштовуйте виставу на рівному місці». Прямої відповіді він не дав, і Анна це почула, хоч дуже хотіла не почути…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
