«Я купив мамі квартиру. А що гроші твої — так вирішила доля»
Крихти падали на чисту скатертину, поки Сергій доїдав бутерброд із ковбасою й пояснював дружині, чому розпорядився її заощадженнями. Говорив він із задоволенням, ніби чекав подяки:
— Я забрав гроші. Для родини від них буде більше користі. Мамі з її суглобами важко дертися на п’ятий поверх, ліфта немає. А в тебе вони просто лежали без діла.
Марина мовчки дивилася на чоловіка поверх чашки з вистиглою кавою. Поруч світився телефон: у банківському застосунку замість заощаджень — нулі. Ще недавно там було три мільйони. Виторг її магазину тканин на гуртовому ринку, зібраний потроху, за дванадцятигодинні робочі дні. За цією сумою стояли важкі рулони гобелену, пил, яким доводилося дихати, і перемовини з постачальниками до зірваного голосу. Для Сергія все це вміщалося в коротке «лежали без діла». Ні годин за прилавком, ні ваги тканини в руках у цих словах не було.
Наступного тижня вона збиралася викупити сусідній павільйон. Тепер на цю покупку не лишалося грошей. Сергій просто сходив до банку зі старою довіреністю. Марина оформила її рік тому, коли лежала в лікарні, а після виписки забула відкликати. Чоловік скористався документом і забрав усе.
— Отже, ти прийшов і зняв мої гроші?
Вона питала без крику. У рівному голосі було щось сухе, колюче, але Сергій цього наче не чув.
— А чого це твої? Ми подружжя, отже, все спільне. Мама ще два мільйони додає, від дачі лишилися. П’ять мільйонів виходить! Я їй уже чудову однокімнатну в новобудові знайшов, скоро оформлю.
Сергій випнув груди. Про покупку він розповідав із гордістю, анітрохи не бентежачись тим, що вже розпорядився грошима без згоди дружини.
— Ти вкрав гроші з моєї справи. Ти це розумієш?
— Та годі. Ще нашиєш фіранок. А квартира — це вкладення, справжні стіни. І можеш ображатися скільки завгодно, мені байдуже. Для мене мати — святе.
Шматком ковбаси він махнув так, ніби остаточно закрив розмову. Марина допила каву, взяла ключі від машини й пішла. Навіть голосу не підвищила. Сергій лише хмикнув їй услід: у своїй правоті він не сумнівався.
За сорок хвилин її машина зупинилася біля гаражів. Тут пахло мастилом і паленою гумою. У сорок другому боксі під піднятою «Хондою» виднілися ноги в забрудненому комбінезоні.
— Тату, вилазь! Поговорити треба! — гукнула Марина крізь шум компресора.
Петро Іванович викотився на візку, витер руки ганчіркою й вислухав доньку. Кремезний, сивий, із чіпким розумом, він і не такі завдання звик розв’язувати. Сплюнувши в порожню банку з-під незамерзайки, батько потер брову брудним пальцем.
— За довіреністю зняв? І матусі квартиру? Благодійник який. Ціла благодійна організація в одній особі.
— Угода сьогодні або завтра. У нього готівкою п’ять мільйонів: три мої й два свекрушині. Тату, я хочу своє повернути. І щоб він потім у мій бік дихнути боявся.
Батько всміхнувся.
— П’ять мільйонів у Сергія? У того самого, що минулого тижня на трасі мідяків накупив? Йому сказали, старовинне золото, він і повірив. Не тямить хлопець, куди поліз. Зараз улаштуємо…
