Анна заплющила очі.
— Їж, Світ.
— Я не маленька.
Сергій відсунув папери й сказав правду, наскільки зміг м’яко. Про заповіт. Про звинувачення. Про тиждень. Не сказав тільки про заяву щодо крадіжки. Але Світка зрозуміла сама. Її обличчя спалахнуло.
— Він зовсім? Мамо, ти ж за дідусем доглядала! Він же тебе кликав щоночі, коли йому було зле!
— Світко, тихіше.
— Ні, не тихіше! А він де був? Зі своєю Іриною? Вони навіть на день народження дідові торт прострочений привезли, я пам’ятаю!
Анна різко сіла.
— Не кажи так.
— Чому? Бо рідня?
Світка кинула рюкзак біля стіни й пішла до себе. Двері зачинилися не грюком, а важким, ображеним стуком. Анна сіпнулася, ніби хотіла піти слідом, але не змогла підвестися. Сиділа, дивлячись у тарілку, де макарони хололи й злипалися.
Наступні дні стали липкими й безкінечними. Сергій зранку йшов на роботу до лісництва, але думками залишався вдома. Він обходив ділянки, занотовував у блокнот повалені дерева, перевіряв годівниці, розмовляв із водієм, який привіз дошки для ремонту сторожки, а сам увесь час бачив перед очима теку Павла.
Анна ходила до нотаріуса, в архів, до банку, де в батька був старий рахунок. Поверталася з сірим обличчям і ховала в сумку папери, ніби вони могли вибухнути. У банку їй сказали, що відомості дадуть лише спадкоємцям або на запит. Нотаріус, втомлена жінка з нафарбованими губами, підтвердила: заповіт є, оформлений за місяць до смерті Віктора. Підпис схожий. Свідків під час оформлення не було, бо закон цього не вимагав. Нотаріус говорила рівно, не грубо, але Анна вийшла від неї так, ніби її виставили на мороз без пальта.
— Він того місяця вже ручку тримати не міг, — сказала вона ввечері Сергієві. — У нього пальці не слухалися. Я йому ложку допомагала тримати.
— Медкартка є?
— У поліклініці. Але чи дадуть?
— Через адвоката.
Адвокат знайшлася за порадою колеги. Звали її Тетяна Кравець. Вона приймала в маленькому кабінеті над магазином сантехніки. На підвіконні в неї стояв засохлий кактус, а на столі — стоси справ, перев’язані гумками. Вона слухала довго, не перебивала, лише робила нотатки гостро заточеним олівцем.
— Оскаржити заповіт можна, — сказала вона. — Але це не швидко. Потрібні медичні документи, експертиза підпису, свідки стану вашого батька. І готуйтеся: брат тиснутиме.
— Він уже тисне, — відповів Сергій.
Тетяна подивилася на Анну.
— Найважливіше — не віддавайте оригінали документів нікому. Не підписуйте жодних угод. Не вступайте в перепалки. Усі розмови, якщо можливо, фіксуйте. Не провокуйте, але й не мовчіть.
Анна кивала, але Сергій бачив, що вона майже не чує. Вона дивилася на свої долоні. За кілька днів пальці в неї стали шорсткими, з дрібними порізами: вона то мила вікна, то перебирала батькові речі, то чистила до блиску плиту, ніби лад міг утримати дім від чужих рук.
За три дні Павло прийшов знову. Цього разу без юриста, але з Іриною. Сергій був на роботі, Світка — у школі. Анна відчинила двері, бо думала, що це сусідка принесла молоко.
— Ми речі подивимося, — сказав Павло, заходячи без запрошення.
— Які речі?
— Батькові. Не твої.
Він пройшов до кімнати Віктора. Анна стояла в коридорі, відчуваючи, як у неї німіють губи. Ірина відчиняла шафи, зазирала в коробки, кривилася від запаху старого одягу.
— Не чіпай його сорочки, — сказала Анна.
— Господи, кому потрібне це шмаття, — кинула Ірина.
Вона витягла з нижньої шухляди фотоальбом. Із нього випала фотографія: маленька Анна в вовняній шапці сидить на санчатах, поруч Павло років десяти тримає мотузку, а Віктор сміється, нахилившись до них. Ірина наступила на край знімка підбором.
Анна нахилилася, підняла фотографію, розгладила пальцями.
— Ідіть геть.
Павло навіть не обернувся.
— Дім мій.
— Поки суд не вирішив — ні.
Павло завмер. Повільно обернувся.
— Юристка навчила?
