Осінній вітер гуляв поміж мокрими огорожами, зривав із дерев останнє листя й кидав людям в обличчя дрібні холодні краплі. Дощ то вщухав, то знову посилювався, ніби саме небо не могло вирішити, скільки ще горя витримає ця земля. Ті, хто прийшов на цвинтар, змерзло тулили підборіддя в коміри, переминалися з ноги на ногу й крадькома позирали на робітників: усім хотілося, щоб це тяжке прощання якнайшвидше скінчилося.
Лише Ніна не помічала ні дощу, ні вітру, ні того, як наскрізь промок її темний одяг. Вона стояла біля закритої труни й дивилася на гладеньку кришку так, ніби могла силою погляду пробитися крізь дерево й метал.
Там, за цією безмовною перепоною, лежав її син. Її Артем. Єдина дитина, єдина опора, усе, заради чого вона стільки років прокидалася вранці й знаходила сили жити. А тепер їй навіть не дали побачити його востаннє. Не дозволили торкнутися його обличчя, провести долонею по волоссю, поцілувати в чоло, як у дитинстві, коли він засинав після довгого дня. Їй сказали, що так треба. Що інакше не можна. Що так безпечніше.
Але хіба в цьому світі після його смерті могло бути хоч щось безпечне, правильне чи потрібне?
Сльози котилися по її зблідлому обличчю, змішувалися з дощем, і Ніна вже не розуміла, плаче вона сама чи це небо плаче замість неї. У руці вона стискала мокру хустинку, але майже не користувалася нею: однаково за мить щоки знову ставали вологими.
Трохи осторонь стояла молода жінка в чорному. Вікторія виглядала так, ніби жалоба була створена саме для неї: тендітна постать, бліде обличчя, акуратно вкладене волосся, витончені пальці, якими вона час від часу торкалася кутиків очей. Вона тяжко зітхала, ворушила губами, ніби промовляла про себе слова прощання, але на труну майже не дивилася. Її погляд частіше линув кудись угору, в сіре низьке небо.
Люди перешіптувалися. Говорили, яка красуня була дружина в Артема, як дивно й страшно — така молода і вже вдова. Потім шепіт змінювався: мовляв, час би вже завершувати, Ніна ледве тримається, ще трохи — і сама не витримає. Але Ніна не чула ні цих слів, ні співчутливих зітхань, ні скрипу мокрої землі під ногами.
Перед її очима поставало зовсім інше життя.
Їй знову було двадцять. Вона бігла весняною вулицею, перестрибуючи через калюжі, в яких тремтіли сонячні відблиски. Серце калатало від щастя: сьогодні вона скаже Романові, що в них буде дитина. Вона уявляла, як він обійме її, закрутить, засміється від радості, а потім вони разом підуть подавати заяву на реєстрацію шлюбу. Інакше й бути не могло. Роман кохав її — вона тоді не сумнівалася в цьому ні на мить.
Двері їй відчинила незнайома дівчина. На ній була чоловіча сорочка, яку Ніна відразу впізнала.
Світ ніби стиснувся до однієї деталі — цієї сорочки, чужого плеча під тканиною, насмішкуватого погляду. Роман з’явився за спиною дівчини й навіть не спробував щось пояснити. Лише всміхнувся — ліниво, неприємно, ніби Ніна прийшла невчасно й сама винна в тому, що побачила зайве.
Вона не пам’ятала, як пішла. Не пам’ятала дороги, не пам’ятала, як опинилася в кімнаті гуртожитку. Пам’ятала тільки обличчя подруг, їхні перелякані очі й поспішні слова: «Він схаменеться», «Він ще прибіжить», «Ти тільки зачекай».
Роман не прибіг…
