Пізніше вона дізналася, що він одружився з тією самою дівчиною. Ніна зібрала речі й повернулася до матері в рідне селище. Там і з’явився на світ її Артем — маленький теплий клубочок, заради якого раптом знову захотілося дихати.
Мати Ніни, Ганна Павлівна, не осудила її жодним словом. Не вигнала, не дорікнула, не сказала, що донька зганьбила родину. А втім, у селищі язики були гострі: незаміжня, з дитиною, навчання кинула, повернулася додому. Лише Ганна Павлівна вміла поставити на місце будь-кого, хто надто охоче ліз у чуже життя. Її поважали й трохи побоювалися: жінка вона була сувора, діяльна, багато років працювала в місцевій адміністрації й звикла говорити прямо.
Вона сама рано залишилася без чоловіка й добре знала, як воно — жінці піднімати дитину самій. Тому Ніну не ламала, а підтримувала. Казала, що життя не скінчилося, що попереду ще буде радість, що доля не завжди приходить тоді, коли її чекають.
Але Ніна вже знайшла своє щастя. Воно лежало в ліжечку, сопіло уві сні, смішно морщило носика й хапало її палець крихітною долонькою.
Коли Артем підріс і пішов до дитячого садка, Ніна закінчила навчання й влаштувалася працювати до сільської школи. Поступово люди перестали пліткувати. Вони побачили, що вона не легковажна дівчина, а серйозна, розумна, працьовита жінка й чудова мати. Помилилася в молодості — з ким не буває. У селищі такі речі з часом забуваються, якщо людина живе чесно.
До неї не раз сваталися. Були серед них і хороші чоловіки, надійні, спокійні. Але Ніна нікого не підпустила до себе близько. Вона боялася, що чужа людина не прийме Артема, скривдить його, змусить почуватися зайвим. Ні, заради сумнівного сімейного щастя вона не стала б ризикувати сином.
А може, десь глибоко в душі вона все ще чекала Романа. Чекала, хоч сама собі в цьому не зізнавалася. Адже вона повідомила йому про вагітність. Він знав. Але так жодного разу й не з’явився.
Артем ріс тихим, уважним, напрочуд добрим хлопчиком. Він швидко вчився, рано почав читати, легко розумів те, що іншим дітям давалося важко. У цьому не було нічого дивного: Ніна й Ганна Павлівна вкладали в нього всю душу.
Коли Артемові виповнилося десять, Ганни Павлівни не стало. Вона була ще не старою, але серце в неї давно боліло. Відтоді в домі залишилися лише двоє — мати й син. І Ніна ще міцніше вчепилася в цю маленьку родину, ніби могла захистити її від усіх бід на світі.
Артем із дитинства мріяв про море. Не просто любив картинки з кораблями, не просто слухав розповіді про хвилі й далекі маршрути — він ніби жив цією мрією.
Одного разу Ніна змогла відкласти достатньо грошей і повезла його на узбережжя. Артемові тоді було дванадцять. Він уперше побачив велике море — і завмер. Довго стояв біля води, не кліпаючи, ніби перед ним відкрилося щось величезне, живе й рідне. Хвилі накочувалися на пісок, шипіли біля його ніг, і відтоді мрія стала не дитячою фантазією, а рішенням.
Після школи він хотів вступати до морського інституту.
Ніна намагалася сперечатися. Їй здавалося, що з його здібностями він міг стати ким завгодно: ученим, інженером, лікарем, програмістом, математиком. У нього була ясна голова, чіпка пам’ять, рідкісне терпіння. Але Артем лише всміхався й повторював одне й те саме:
— Мамо, я ходитиму в море…
