Двоє навалилися на нього одразу, викручуючи руки, третій втискав плече в сирий бетон, а четвертий тримався біля дверей із телефоном, уже приготувавши камеру. На нижній шконці, підібгавши під себе товсті ноги, сидів Боров — місцевий положенець, чоловік із важкими повіками й перснями на розпухлих пальцях. Він ліниво перекочував у долоні ялівцеві чотки й дивився на те, що відбувалося, так, ніби перед ним виконували звичну, давно набридлу роботу.
Для нього це не було ані жорстокістю, ані подією. Так, перевірка новачка, швидкий спосіб поставити людину на саме дно. За кілька хвилин у камері номер дванадцять мав з’явитися новий відкинутий — той, кому більше не подадуть руки, з ким не сядуть за стіл, кому наказуватимуть мити, прати, тягати, мовчати й пам’ятати своє місце. У тюремному світі це вважалося страшнішим за смерть: людину не вбивали, а стирали з живих, залишаючи дихати.
Але новий не кричав. Не благав. Не намагався вирватися судомно, як це робили інші, коли розуміли, що зараз із ними станеться. Він лежав майже нерухомо, і тільки губи його ледь помітно ворушилися, ніби він щось рахував усередині себе. Раз. Два. Три. Чотири. П’ять. Його колись учили вимикати страх саме так — за п’ять коротких ударів серця перетворювати тіло на інструмент, а свідомість — на холодний розрахунок.
Дихання ставало рівнішим. Серце переставало битися навмання. Думки про дружину, доньку, підставу, суд, брудну камеру відходили вбік, як шум за товстою стіною. Залишалися тільки відстані, кути, вага чужих тіл, слабкі місця, швидкість реакції. Ще менше хвилини — і ті, хто зараз тримав його за руки, лежатимуть на цьому ж бетоні, захлинаючись болем і страхом. А Боров зрозуміє, що наказав зламати не переляканого новачка, а людину, яка проходила через штурм захопленої громадської будівлі, витягала дітей із навчального корпусу під вогнем і надто давно навчилася виживати там, де інші гинули…
