Життя без прикрас
У двері стукали слабко, з перервами, наче долоня ще вдаряла по дошках, а надії дочекатися відповіді вже не було. Сусідів я впізнала б одразу: ті не боязкі, гатять кулаком і тут-таки озиваються:
— Анатоліївно, відчиняй! Свої!
Я сиділа біля печі при кіптявій гасовій лампі. Електрика зникла ще завидна, з першим вітром, і до ранку чекати на неї не варто було: у таку заметіль ніхто до нас лагодити лінію не поїде. Тіні рухалися по стінах, шибки тремтіли від завивання надворі. Собаку господар такої ночі за поріг не виставить, а хтось дістався до моїх дверей.
З лампою в руці я вийшла в сіни. Від підлоги тягло холодом навіть крізь валянки.
— Хто стукає? — гукнула я.
Спершу ніхто не озвався. Потім почувся молодий жіночий голос, надірваний:
— Впустіть мене, будь ласка. Я не злодійка. Я замерзаю, пустіть…
Щойно я відсунула засув, як вітер рвонув двері, жбурнув у сіни сніг. Вогник у лампі хитнувся. Переді мною стояла дівчина в чужому, явно чоловічому пуховику, надто просторому для неї. Сніг обліпив каптур, вибілив вії та брови. Та навіть під цим великим одягом було видно живіт. Як на мене, їй уже підходив час народжувати; за довге життя я навчилася це помічати.
Переступивши поріг, вона вхопилася за одвірок, утримуючись на ногах, і подивилася мені просто в обличчя.
— Прихистіть мене в себе до ранку. Будь ласка, я вас благаю. По мене сюди приїдуть.
— Хто тебе шукає?
— Не питайте. Нікому не кажіть про мене, тільки цю ніч. Як розвидниться, я піду сама.
Вона плакала майже беззвучно. Так буває, коли на плач уже сил не лишилося: обличчя не змінюється, тільки сльози по ньому біжать. Я засунула засув, а тоді, подумавши, ще й клямку. До неї, мабуть, років десять не торкалася.
Звати мене Клавдія Анатоліївна. Хата моя у Вербовежку, на правому березі річки, верст за тридцять нижче міста. Колись село було велике: працювала ферма, був клуб, до крамниці щодня привозили хліб. Тепер на зиму лишається дворів вісім. Улітку ще дачники пожвавлюють село, а в холоди живемо своїм невеликим колом: я, Оксана Михайлівна навпроти, старі Лугові скраю, ще кілька хат. Микола, майстер саней, оселився окремо біля лісу; там-таки в нього майстерня.
Знахаркою мене люди називають, хоча сама я такого імені собі не давала. Від бабусі Раїси це пішло: вона лікувала, потім мати, а тоді вже й мене навчили. Дитячу грижу загризаю, переляк на віск виливаю, бешиху замовляю, із зубним болем допомагаю. Доводилося й пологи приймати, коли фельдшерський пункт зачинявся, а з району до нас було не дістатися.
Їдуть досі, навіть міські, без жодних моїх запрошень. Грошей я не беру. Один мішок картоплі залишить, другий дров привезе цілу машину, інший подякує — і досить мені.
Донька в мене теж була, Олена. Кажу «була», хоча знаю: жива. Люди розповідали, що влаштувалася у великому місті. Тільки для мене наче зникла — близько двадцяти одного року ми з нею не бачилися. Поки могла, я надсилала листи. На жоден відповіді так і не дочекалася.
Дівчину я посадила біля печі на лаву й стягнула з неї пуховик. Під ним виявилася тоненька кофта; джинси до колін були наскрізь мокрі. На ногах — кросівки. І це в нашу зиму! Пальці побіліли, ступні були крижані.
— Господи, звідки ж ти пішки дісталася?
— Від повороту. Там ще дороговказ стоїть.
— До Вербовежка звідти чотири кілометри, та все лісом! У таку заметіль… Хто тебе там залишив?
— Таксист. Сказав, далі застрягне, і не повіз.
— Тут він має рацію. А ти все-таки пішла?
— Пішла.
Я принесла таз, узяла з печі чавунець із теплою водою, долила холодної. Промерзлі ноги відразу в гарячу не опускають — недовго й обпекти. Опустила її ступні у воду. Вона охнула й одразу стиснула зуби, а я стала розтирати їх, поглядаючи знизу на обличчя.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.