— Оце так гостя! — Богдан відсунув стілець і підвівся надто різко, ніби боявся проґавити мить для красивого жесту. Він розкинув руки, усміхнувся на весь зал і промовив досить голосно, щоб усі за столом підвели очі: — Маринка Коваль власною персоною. Якими долями? Я думав, ти в такі ресторани навіть не заглядаєш.
— Добрий вечір, Богдане, — відповіла вона рівно.
Вона дозволила йому злегка обійняти себе, але сама торкнулася його плеча лише на мить. Прості джинси, темна водолазка, тонкий хвіст, перетягнутий оксамитовою резинкою, — у цій сяйливій залі Марина здавалася майже чужою. Навколо дзвеніли келихи, пахло дорогими парфумами й гарячими стравами, а її обличчя лишалося спокійним, закритим, ніби вона заздалегідь вирішила не виказати жодної зайвої емоції.
— А ми вже думали, куди наша Коваль поділася, — ліниво протягнув Павло Крамаренко, високий, червонощокий, із тією самою хижою посмішкою, яку Марина пам’ятала надто добре. — Опудало шкільне таки прийшло.
Старе прізвисько лягло на стіл, мов брудна серветка. Павло колись вигадав його на перерві, потім повторив у коридорі, а далі клас підхопив із радісною жорстокістю. Від п’ятого класу до останнього дзвоника вона була для них не Мариною, не відмінницею, не Коваль, а Опудалом.
Вона намагалася сперечатися, скаржитися класній керівниці, триматися гордо, мовчати й не реагувати. Усе було марно. Одні сміялися, інші вдавали, що нічого не відбувається, треті приєднувалися, аби самим не стати мішенню. У класі швидко знайшли людину, яку можна було принижувати без наслідків, і цією людиною стала вона…
