— Відчиняй ширше, хіба не бачиш, мати з речами приїхала. Сумки обережніше приймай, там банки з помідорами, усе ж таки скло.
Вхідні двері розчахнулися з такою силою, що вдарилися обмежувачем об плінтус. Світлана відступила на крок. На порозі її теплої, затишної, купленої в іпотеку й власноруч відремонтованої квартири стояла свекруха.
Раїса Петрівна височіла на порозі, наче навантажений самоскид. Обабіч неї громадилися велетенські картаті баули з плетеного пластику, роздуті до неймовірних розмірів. Із напіврозстебнутої блискавки одного баула стирчали вовняні шкарпетки й трилітрова банка з чимось підозріло бордовим.
Світлана кліпнула. Чашка ранкової кави в її руці небезпечно перехилилася.
— Доброго ранку, Раїсо Петрівно, — рівним тоном промовила Світлана. — Якими долями? Віктор нічого не казав про ваш приїзд.
— А йому й не треба казати. Я до себе додому приїхала.
Свекруха безцеремонно відсунула невістку плечем, ступила на світлий дубовий ламінат просто в запилюжених вуличних черевиках і почала затягувати першу картату брилу.
— Роззуватися не буду, поки все не занесу. Чого ти стовпом стоїш? Бери за ручку, тягни, у мене спина не залізна.
Світлана поставила чашку на комод. У голові миттю склався пазл із дивних недомовок чоловіка. Останній тиждень Віктор сіпався від кожного дзвінка, постійно тікав говорити на балкон і чомусь почав спати на самому краєчку ліжка, ніби готувався до раптової евакуації. Та масштаб катастрофи виявився значно колоритнішим.
— Зачекайте, — Світлана перепинила свекрусі шлях, не даючи тій протягти брудний баул далі передпокою. — У якому сенсі до себе додому? Ми начебто в столиці, а ваш дім — в іншому місті.
Свекруха випросталася. На її обличчі з’явився вираз поблажливого тріумфу. Це було обличчя людини, яка щойно виграла в лотерею, купила на всі гроші завод і прийшла звільняти недбайливих працівників.
— Був дім в іншому місті? Немає більше дому в іншому місті, — відрізала Раїса Петрівна й поправила пухову хустку, що сповзла на лоб. — Дачу я продала. Добротний був дім з яблуневим садом, між іншим. Усі заощадження на життя на додачу зняла — 15 млн однією сумою. Усе синочкові відправила, щоб він нормальне житло в столиці купив, але з однією суворою умовою. Розумні люди мені підказали: «Майно треба оформляти на матір, щоб потім, якщо щось не складеться, всякі там дружини на чуже не претендували».
Світлана відчула, як кутики її губ невблаганно повзуть угору. Ситуація набувала рис дешевої театральної постановки.
— І де ж це житло, Раїсо Петрівно? — лагідно запитала Світлана, схрестивши руки на грудях.
— Та ось воно. — Свекруха обвела руками передпокій з пуфом з екошкіри й дизайнерським дзеркалом. — Вітенька мені ще пів року тому всі фотографії надіслав. Свіжий ремонт, каже, євродвушка. Угоду закрито. Я тоді на ваше весілля на один день примчала, навіть зайти сюди не встигла. На потяг поспішала. А тепер усе. На пенсію вийшла. Буду в столиці коріння пускати.
Повітря у квартирі стало густим, важким. Світлана дивилася на свекруху й намагалася знайти хоч краплю божевілля в її очах. Але Раїса Петрівна була при цілковитому здоровому глузді. Вона справді вірила кожному сказаному слову. Вона продала справу всього свого життя — сад, у якому поралась десятиліттями, — і відправила величезну купу грошей своєму дорогоцінному спадкоємцеві.
Проблема полягала лише в одному: ця євродвушка належала Світлані й була куплена п’ять років тому. Світлана з нуля піднімала свій цех з пошиття ексклюзивних штор. Ремонт вона робила сама, власноруч сварячись із бригадирами будівельників і добираючи кожен плінтус.
Віктор в’їхав сюди два роки тому з однією потертою валізою, амбіціями завбільшки з хмарочос і професією елітного рієлтора, яка приносила більше пафосу, ніж реальних купюр.
Світлана глибоко вдихнула. Це був не той конфлікт, де треба кричати й розмахувати руками. Це була математика. Суха, сувора й безжальна.
— Роздягайтеся, Раїсо Петрівно, і знімайте черевики. Ламінат митимете самі, якщо зараз же не перевзуєтеся в капці, — командним голосом промовила Світлана.
Свекруха від такої зухвалості роззявила рота, наче щука, викинута на берег.
— Ти як із господинею розмовляєш? — обурилася вона, але інстинктивно почала розшнуровувати черевики. Звичка коритися впевненому тону спрацювала швидше за гонор. — Я зараз Вікторові зателефоную, він тобі швидко пояснить, хто тут на пташиних правах живе. Розкомандувалася в чужих хоромах.
— Телефонуйте, — кивнула Світлана, проходячи на кухню. — Я поки чайник поставлю. На вас чекає дуже довгий і захопливий день…
