Поки свекруха кректіла в передпокої, видобуваючи з кишені пальта величезний смартфон у чохлі-книжці, Світлана дістала свій телефон. Набирати номер чоловіка вона не стала. Натомість зайшла в застосунок штрафів.
Список світився червоним. Оплата за паркування, перевищення швидкості. Знову паркування. Усі штрафи висіли на яскраво-жовтому автомобілі, який Віктор придбав пів року тому.
«Пів року тому», — подумки повторила Світлана. Часові рамки зімкнулися з оглушливим тріском. Віктор тоді повернувся додому з величезним букетом троянд, сяючи, мов начищена монета, заявив, що закрив гігантську угоду з продажу маєтку неподалік від столиці, отримав космічні комісійні й купив собі символ статусу — уживану, зухвалу, крикливу, отруйно-жовту Lamborghini.
Світлана тоді покрутила пальцем біля скроні. Навіщо рієлторові машина, на якій неможливо переїхати «лежачого поліцейського» без ризику відірвати глушник? Та Віктор переконував, що у сфері елітної нерухомості зустрічають суто за одягом і транспортом. Бідним клієнтам ніхто не довіряє. Багаті клієнти поважають лише рівних собі.
Світлана тоді знизала плечима. Ну, заробив, хай бавиться. У неї був свій бізнес, своя машина, свої доходи. Вона ніколи не лізла до чужого гаманця. Виявляється, гаманець був не чужий, а мамин.
Із передпокою долинув голос Раїси Петрівни. Вона говорила голосно, на підвищених тонах, вимагаючи відповіді від абонента.
— Та не бере він слухавки. — Свекруха пливла на кухню, човгаючи повстяними капцями. — Мабуть, на важливій зустрічі великі об’єкти продає, не до дрібниць людині. Нічого, я почекаю, а ти поки давай міркуй швидше.
Раїса Петрівна всілася на дубовий стілець, зміряла поглядом італійські шпалери на стінах і вдоволено кивнула.
— Ти, якщо якісь меблі купувала, можеш їх із собою забрати, — великодушно дозволила вона. — Я з собою постільну білизну привезла й посуд. Завтра майстра покличу, хай замки поміняє. Не люблю, коли чужі ключі від мого житла містом гуляють.
Світлана не стала сперечатися. Вона підійшла до високої шафи, відчинила нижню шухляду й дістала цупку синю папку на блискавці. Поклала її на стіл просто перед свекрухою, рівно між цукорницею та вазочкою з печивом.
— Відкрийте, — спокійно запропонувала Світлана.
— Це ще навіщо? Опис майна? — хмикнула Раїса Петрівна, але блискавку розстебнула.
Пальці з облупленим рожевим лаком дістали цупкий аркуш із гербовою печаткою. Свекруха наділа окуляри, дужки яких були дбайливо перемотані ізоляційною стрічкою. Вона почала читати. Спершу швидко, потім повільніше. Її брови поповзли вгору, губи ворушилися, беззвучно промовляючи слова.
Першим ударом стала дата: п’ять років тому. Жодних покупок пів року тому не було. Другим ударом стало прізвище власниці. Тишу на кухні порушувало лише рівне гудіння холодильника.
— Це папірець підроблений. — Голос свекрухи втратив свою командирську сталь і помітно тріснув. — Вітенька мені сам фотографії надсилав, просто з цим самим диваном і кухнею. Він не міг. 15 млн. Я ж дачу…
Світлана присунула до свекрухи чашку з гарячим солодким чаєм.
— Віктор пів року тому просто зробив гарні фотографії моєї квартири й відправив вам, щоб відзвітувати про успішно виконане завдання. — Голос Світлани звучав рівно. У ньому не було ні зловтіхи, ні глузування. — А ваші 15 млн зараз стоять на платному паркуванні біля торговельного центру — яскраво-жовтого кольору.
Свекруха втупилася в чашку чаю так, наче там плавала жаба.
— Якого кольору? — перепитала вона.
— Жовтого, як стиглий лимон, на який ваш син перетворив усі ваші заощадження. Він купив Lamborghini, спортивний автомобіль для понтів. Сказав мені, що сам на нього заробив. Виявляється, він обібрав власну матір, а вам надіслав гарну казку.
Раїса Петрівна схопилася за край столу. Її міцне тіло обм’якло. Рум’янець, нагуляний на свіжому повітрі, зник, поступившись місцем землистій блідості. Жінка, яка щойно збиралася викинути невістку з дому, раптом перетворилася на розчавлену горем людину.
Світлана без зайвих слів дістала з аптечки флакон із валер’янкою, накапала щедру дозу в склянку з водою, сунула її в тремтячі руки Раїси Петрівни.
— Пийте, вам зараз підвищувати тиск зовсім ні до чого.
Свекруха залпом випила смердючу рідину. Її грудна клітка ходила ходором.
— Він же казав: «Інвестиція в нерухомість», казав: «Потім, мамо, житимеш у столиці, як королева». Я розсаду сусідці віддала, велосипед продала.
Світлана мовчки слухала. Вона не любила свекруху, але цієї миті їй стало її шкода. Дурна, дурна, наївна жінка, яка вирішила перехитрити всіх на світі, перехитрила лише саму себе, виростивши інфантильного брехуна…
