— Алло, господине власнику. То що, беремо чи не беремо? Вантажники простоюють. Час — гроші.
Хрипкий голос у телефоні звучав так, наче його власник із самого ранку жував сухий шифер. Марина, щойно зійшовши з трапа літака після піврічного закордонного відрядження, зупинилася просто посеред галасливої зали видачі багажу. Стрічка з гуркотом виплюнула її важку синю валізу. Та вона навіть не ворухнулася.
— Перепрошую, хто це і чого саме ми не беремо? — рівним, позбавленим будь-якої інтонації голосом поцікавилася вона, зсуваючи сонцезахисні окуляри на маківку.
— Диван беремо, шкіряний, — радісно гаркнув співрозмовник, на тлі якого лунала добірна лайка й скрегіт меблів. — Вітя, ваш чоловік, сказав, що ви перед переїздом вирішили повністю оновити інтер’єр. Сказав, дружина-командирка наказала терміново продати старий мотлох. Я вам уже гроші на картку переказав, тож кажіть код домофона. Ми біля під’їзду стоїмо. Вулиця Садова, 45.
Марина заплющила очі. Вдих, видих. У її двокімнатній квартирі на вулиці Садовій, у самому центрі міста, справді стояв диван, що коштував як уживаний автомобіль. І ключі від цієї квартири справді були лише в її нареченого Віктора. Вона залишила їх пів року тому з однією-єдиною гранично чіткою інструкцією: поливати фікуси й перевіряти труби на випадок протікання. Вони планували подати заяву одразу після її повернення.
— Отже так, шановний, — промовила Марина, і в її голосі заскреготів метал. — Якщо ваша нога, рука чи будь-яка інша частина тіла наблизиться до мого балкона, під’їзду або тим паче дивана, я подам на вас заяву про спробу крадіжки зі зламом у складі організованої групи. Жодного чоловіка в мене немає. А Віті передайте, що командирка повертається просто зараз.
Вона не стала слухати обурених криків ошуканого покупця й скинула виклик. Стягнула валізу зі стрічки, поправила лямку сумки. Жодних сліз, жодної розгубленості. Марина надто довго й тяжко працювала на свою нерухомість, щоб дозволити якомусь виконробу незавершених стосунків розпоряджатися її майном.
Вона відкрила банківський застосунок. Жодних надходжень не було. Натомість у застосунку комунальних служб висів астрономічний борг за воду й електрику. Судячи з обсягу витраченої гарячої води, у її ванній останні пів року мили слонів.
Марина сіла в таксі. Машина повзла крізь міські затори зі швидкістю сонної черепахи. Та цей час був їй лише на руку. Вона набрала номер Світлани Сергіївни, незмінної голови ради їхнього будинку. Жінки з габаритами платтяної шафи та слухом, якому позаздрили б спецслужби…
