— Світлано Сергіївно, добрий день. Це Марина з вісімдесят другої.
— Святі небеса, Марино! — гаркнула в слухавку голова. — Ти звідки дзвониш? Тебе ж іще через місяць не чекали.
— Я з сюрпризом. Скажіть мені коротко й ясно: хто живе в моїй квартирі?
На тому кінці дроту повисла пауза, яку порушували лише важкі зітхання.
— Та це твій Вітя живе з молодою дружиною. І тещ… Тьху, твоя свекруха, Оксана, там днює й ночує. Вони ж місяць тому розписалися. Марино, Вітя всім сусідам розпатякав, що ти там за кордоном собі іноземця знайшла, квартиру на нього переписала. Вони тепер тут законні господарі. Оксана, між іншим, твої герані в під’їзд виставила. Сказала: у невістки на них алергія.
Таксі підстрибнуло на вибоїні. Марина міцніше перехопила ручку сумки. Отже, весілля, молода дружина й свекруха, яка виставила її квіти. Картина склалася миттєво. Поки вона гарувала по 20 годин на добу, налагоджуючи закордонні постачання, її затишна, вилизана до блиску квартира перетворилася на безплатний хостел для заповзятливого нареченого та його нової пасії.
Будь-хто інший на її місці почав би телефонувати зрадникові, вимагати пояснень, ковтати заспокійливе. Марина ж попросила таксиста пригальмувати біля цілодобового кафе, розташованого просто через дорогу від її двору. Вона замовила найбільше й найміцніше еспресо, сіла біля панорамного вікна й стала спостерігати.
Вона нікуди не поспішала. Їй треба було втамувати спрагу справедливості, але подавати цю страву вона збиралася за традицією холодною. Хвилин через 20 очікування її терпіння було винагороджене. В арку двору пірнула знайома постать Віктора. Він крокував із таким поважним і господарським виглядом, наче щойно власноруч проклав асфальт у цьому районі. У руках він ніс два пакети з продуктами.
Марина всміхнулася. Раніше він далі замовлення піци ініціативи не виявляв. А тут — годувальник. Провівши його поглядом до під’їзду, вона допила каву, розрахувалася й повільно покотила валізу до свого будинку.
У під’їзді пахло чужим життям. Запах пересмаженої риби й якогось їдкого освіжувача повітря намертво в’ївся в стіни. Марина піднялася на свій поверх. Її розкішний, виготовлений на замовлення килимок із вітальним написом зник. Замість нього лежав шматок брудного лінолеуму. У під’їзному вікні стирчали її герані, самотньо скинувши жовте листя.
Жінка витягла зв’язку ключів. Вона передчувала, як зайде, покладе речі й методично, без криків, спустить цей балаган зі сходів. Та щойно вона вставила ключ у замок і почала повертати, як двері раптом розчинилися зсередини…
