Знаєте, за 20 років роботи в поліції я бачив багато чого. Трупи, розчленовані тіла, обгорілі тіла. Але те, що я побачив тієї ночі в квартирі номер 47, змусило мене засумніватися в усьому, чого мене вчили.
Дівчина 25 років спокійно курила, сидячи на табуреті. Навколо неї на підлозі лежали троє чоловіків, зв’язані дротами й скотчем. Їхні обличчя були побиті до невпізнання, на стінах — кров.
А вона усміхнулася мені й запитала: «Хочете чаю?». Я тоді не знав, що ця тендітна дівчина в квітчастому халаті вчинила те, на що не наважився б навіть досвідчений злочинець. І найстрашніше — вона чекала на четвертого.
Телефон задзвонив о 3-й годині ночі. Я пам’ятаю точно, бо глянув на годинник, перш ніж зняти слухавку. Дружина перевернулася на інший бік і пробурмотіла щось невдоволене.
У поліції звикаєш до нічних дзвінків. Черговий був лаконічний: «Вулиця Будівельників, будинок 12, квартира 47. Сусідка викликала».
Кричать, гуркочуть, може, вбивство. Я вдягнувся за три хвилини. То був березень того року: сніг уже майже зійшов, але ночами ще підморожувало.
Службова машина завелася з третього разу. Мотор чхнув і запрацював. Вулиці порожні, ліхтарі кидають жовтувате світло на мокрий асфальт.
Їду й думаю, що знову п’яні, знову сімейна розбірка. Набридло до біса. Але щось у голосі чергового мене насторожило.
Він говорив тихіше, ніж зазвичай, ніби боявся, що його почують. Або, може, я просто втомився, не спав нормально вже тижні зо два. Патрульному в нашому районі спокою немає.
То бійка в гуртожитку, то крадіжка на заводі, то бутлегерів треба накрити. Будинок 12 на вулиці Будівельників — звичайна панельна п’ятиповерхівка. Таких у місті сотні.
Під під’їздом валяються порожні пляшки, тхне сечею й котячим лайном. Піднімаюся на четвертий поверх. Чую, за одними з дверей хтось тихо плаче.
Виявилося, сусідка вже чекає на мене на майданчику. Марія Петрівна, 70 років, у застираному байковому халаті й бігудях. Руки тремтять, обличчя сіре від страху.
Каже пошепки: «Офіцере, я не знаю, що там відбувається, але це щось жахливе. Години дві тому почалися крики, чоловічі голоси, кілька людей. Потім гуркіт, ніби меблі ламають, потім тиша».
А хвилин двадцять тому знову закричали. Але якось не так: не від злості, а від болю, від жаху. Я підходжу до дверей 47-ї квартири.
Двері звичайні, дерев’яні, коричнева фарба облупилася. Прикладаю вухо — тиша абсолютна. Стукаю: «Громадяни, відчиніть, поліція!».
Жодної відповіді. Стукаю сильніше. Марія Петрівна за моєю спиною схлипує.
«Там же дівчинка живе, Оленка, така тиха, скромна. З якимось хлопцем з’їхалася пів року тому. Спочатку все було добре, а потім до нього друзі стали приходити випивати».
Галасливі такі, невиховані. Я дістаю посвідчення, стукаю руків’ям службового пістолета у двері. «Відчиняйте негайно!».
Чую за дверима шарудіння, потім кроки. Повільні, неквапливі. Жіночий голос каже: «Зачекайте хвилинку».
Спокійний голос. Надто спокійний для третьої години ночі й скарг на крики. Двері відчиняються.
І я вперше бачу її, Олену. Вона стояла у дверному прорізі й дивилася на мене. Худенька, волосся темне, розпатлане, спадає на плечі.
Обличчя бліде, але гарне. Очі сірі, цілком порожні. На ній квітчастий халат, під ним нічна сорочка.
На руках кров, засохла, темна. Вона глянула на свої долоні, ніби тільки зараз помітила кров, і всміхнулася. «Заходьте, офіцере. Я на вас чекала».
Чекала. Я штовхаю двері ширше. Рука сама тягнеться до кобури. Інстинкт.
У коридорі темно, тільки з кімнати пробивається світло. Запах. Я ніколи його не забуду.
Кров, піт, щось їдке, схоже на ацетон або спирт. І сигаретний дим. Багато диму.
«Що тут сталося?»
