— запитую я. Я роблю крок усередину. Олена відступає, показує рукою на кімнату: «Там. Усе там».
Голос рівний, ніби говорить про погоду. За моєю спиною Марія Петрівна намагається зазирнути всередину. Я обертаюся: «Громадянко, йдіть до себе, зараз не до того».
Вона киває й квапливо ховається за своїми дверима. Чую, як клацає замок, двічі. Заходжу до кімнати й завмираю.
Посеред кімнати на підлозі лежать троє чоловіків. Усі троє зв’язані. Руки за спиною, ноги стягнуті разом.
Дроти товсті, мідні. Зверху кілька шарів скотчу, широкого, сірого. Обличчя побиті.
В одного розбитий ніс, кров засохла на підборідді й грудях. У другого вся ліва сторона обличчя в синцях, око запливло. Третій без свідомості, голова закинута, з рота тече слина.
Меблі перекинуті, стіл на боці, стільці поламані. Уламки посуду хрустять під ногами. На шпалерах, над диваном, бурі плями — чи то кров, чи ще щось.
Вікно розчинене, фіранка роздувається від нічного вітру. Холодно. У кутку на табуреті сидить Олена.
Курить. Тримає сигарету по-чоловічому, між великим і вказівним пальцями. «Вони живі?» — я підходжу ближче, перевіряю пульс у найближчого.
Живий, дихає. У другого теж. Третій без свідомості, але дихає, хрипко, зі свистом.
Олена киває. «Живі. Поки що живі».
Струшує попіл просто на підлогу. «Я ж казала, я на вас чекала. Викликайте швидку і ще людей».
Тут мало бути четверо, але один не прийшов. Може, ще прийде. Четверо? Я озираюся, намагаючись збагнути.
«Що ви зробили? Хто ці люди?». Вона затягується, видихає дим. «Тварюки. Це тварюки, офіцере».
«А я просто втомилася терпіти». Один із чоловіків починає приходити до тями. Стогне, намагається поворухнутися, але пута тримають міцно.
Розплющує очі, бачить мене, починає мукати крізь замотаний скотчем рот. Очі божевільні, в них жах, чистий тваринний жах. Олена дивиться на нього, і я бачу, як змінюється її обличчя.
Секунду тому воно було порожнє, байдуже. А зараз — ненависть. Така концентрована ненависть, що мені стає не по собі.
Вона нахиляється до нього. «Мовчи. Просто мовчи, Сергію. Твоя черга ще буде».
Я хапаю рацію, викликаю підкріплення. Потрібна швидка, потрібен наряд, потрібен детектив. Терміново.
Черговий питає, що сталося. Я не знаю, що відповісти. Кажу: «Троє постраждалих, побиття, затримання. Чекаю вказівок».
Олена гасить сигарету, а з підвіконня дістає з пачки наступну. Руки не тремтять. Зовсім не тремтять.
Поки чекаємо на підкріплення, я намагаюся взяти ситуацію під контроль. «Олено, сядьте ось сюди, не рухайтеся». Вона слухняно пересідає на диван.
Закурює третю сигарету. Дивиться у вікно. Дістаю блокнот, ручку.
Руки тремтять. Треба зізнатися, за всі роки служби я не бачив нічого подібного. Чоловіки на підлозі.
Починаю огляд уважніше. Перший — років тридцяти, кремезної статури. Спортивна куртка, джинси, імпортні кросівки.
На руках татуювання. Зірки на плечах видно крізь розірвану сорочку — кримінальник. Другий молодший, років двадцять п’ять приблизно.
Худий, веснянкуватий. Одягнений простіше:
