Марина Аркадіївна Аверіна прийшла до тями різко, ніби її виштовхнули з темної води на поверхню. Перше, що вона відчула, — зміну. Не в самій палаті: тут усе залишалося таким самим бездоганним, дорогим і холодним, як вона колись затвердила для закритого відділення своєї клініки. Змінилися не меблі, не світло, не запах ліків. Змінилося повітря довкола неї. У ньому з’явилося очікування.
За дверима неголосно розмовляли двоє. Один голос належав Борису Валерійовичу, головному лікарю. Другий — Кирилові, її чоловікові. Слова звучали приглушено, але Марина вміла слухати навіть крізь стіну. На переговорах вона часто вдавала неуважність, щоб співрозмовники вирішили, ніби вона проґавила головне. Зараз вона знову скористалася цим старим прийомом: повіки опустилися майже до кінця, лишивши тільки тонку щілину.
— Стан Марини Аркадіївни вкрай тяжкий, — говорив лікар тихо, але виразно. — Печінка вже не справляється, лікування майже не дає результату. Почалося загальне згасання функцій організму. Ми підтримуємо її, наскільки можемо, але…
— Що означає «але»? — у голосі Кирила прорізалася нервова жорсткість.
— Рахунок іде на дні. Думаю, не більше трьох. Можливо, менше. Мені дуже шкода.
Після цих слів за дверима запала тиша.
Марина лежала нерухомо й слухала власне серце. Воно ще билося. Уперто, важко, ніби не погоджувалося з вироком. Три дні. Дивно: коли це вимовили вголос, їй майже не стало страшніше. Останній тиждень вона й сама відчувала, як тіло відступає, як сили йдуть, як звична влада над собою розчиняється. Їй було сорок дев’ять. За її плечима — мережа приватних клінік, прибуткова нерухомість, рахунки, вкладення, репутація жінки, яка всього досягла сама. І попереду — три дні.
Двері м’яко відчинилися.
Кирило увійшов сам. Марина впізнала його за запахом: той самий дорогий аромат, який вона подарувала йому на минулий день народження. Він підійшов до ліжка, сів поруч і взяв її за руку. Пальці були теплі, гладенькі, доглянуті.
Колись ці руки здавалися їй надійними. Три роки тому вона дивилася на Кирила й думала, що пізня ніжність — теж подарунок долі. Він був молодший за неї на десять років, красивий, уважний, умів слухати й говорити саме те, що хотілося почути. В одній із її клінік він працював адміністратором. Коли він уперше запросив її на вечерю, Марина, на власний подив, зніяковіла, мов школярка.
Дітей у неї не було. Перший шлюб закінчився давно, майже двадцять років тому, і після розлучення вона пішла в роботу так глибоко, ніби бізнес міг замінити дім, сім’ю, тепло. Вона будувала, розширювала, купувала, сперечалася, перемагала. Усе, що належало їй тепер, було створене до шлюбу з Кирилом. Він з’явився в її житті в той момент, коли їй виповнилося сорок шість і вона вперше ясно зрозуміла: увечері у великому домі надто тихо.
Кирило нахилився ближче…
Марина ледь помітно затримала подих. Уранці медсестри говорили між собою, що чоловік питав, чи здатна вона чути. Йому відповіли, що препарати надто сильні, свідомість пригнічена. Отже, він упевнений: вона нічого не розуміє.
Він стиснув її долоню і провів великим пальцем по зап’ястку. Жест майже ласкавий. А потім прошепотів:
