— Нарешті. Як же довго я цього чекав.
Усередині Марини все обірвалося, але обличчя залишилося спокійним. Вона не дозволила здригнутися ані віям, ані пальцям.
— Твій дім, твої рахунки, твої клініки, — вів далі Кирило, і в його голосі проступило щось чуже, хиже. — Усе стане моїм. Три роки, Марино. Цілих три роки я вдавав турботу. Слухав твої розмови про справи, про дисципліну, про те, як правильно керувати людьми. Усміхався твоїм знайомим, терпів твої звички, лягав поруч із тобою і робив вигляд, ніби мені не гидко. Але тепер усе скінчиться.
Він тихо всміхнувся. Потім обережно відпустив її руку, поправив ковдру з такою ніжністю, ніби за ним спостерігали, і вийшов.
У коридорі він уже говорив іншим тоном — м’яким, скорботним. Попросив когось уважніше стежити за дружиною, сказав, що скоро повернеться. Голос люблячого чоловіка. Бездоганна роль.
Коли двері зачинилися, Марина розплющила очі.
Стеля над нею хитнулася. Не від слабкості — від люті. І від крижаного розуміння, яке миттю склало в єдину картину всі дивності останніх місяців.
Спочатку легка нудота. Потім слабкість, сонливість, запаморочення. Лікарі говорили про перевтому, про хронічний стрес, про те, що їй треба бодай інколи відпочивати. Вона сама майже повірила. Але три тижні тому їй стало зле просто в кабінеті, і її доправили до власної клініки. Аналізи виявилися дивними. Не катастрофічними одразу, але неправильними.
Марина ніколи не довіряла сліпо навіть тим, хто працював у неї. Тому таємно відправила зразки крові до незалежної лабораторії в іншому місті. Результат надійшов п’ять днів тому, коли вона вже лежала в цій палаті.
У крові виявили сліди препарату, якого там бути не повинно. Рідкісний засіб, що застосовувався в тяжкій паліативній практиці. У малих дозах він присипляв і притупляв біль. За тривалого або неправильного застосування руйнував печінку й тягнув за собою відмову інших систем.
Спершу Марина вирішила, що це помилка. Зажадала повторного аналізу. Другий результат збігся з першим.
Тепер, після слів Кирила, сумнівів не лишилося.
Її вбивали. Повільно. Обережно. Місяць за місяцем.
Вона спробувала підвестися, але тіло не підкорилося. Руки тремтіли, у грудях стояла важка порожнеча. Три дні. Якщо лікар має рацію, у неї залишилося три дні, щоб не дати Кирилові перемогти.
Вона знала його. Точніше, думала, що знає. Красивий, лагідний, порожній усередині. Їй здавалося, йому досить зручного життя поруч із сильною жінкою. Вона помилилася. Він хотів не комфорту. Він хотів усього.
За дверима почувся плюскіт води й рипіння відра по підлозі. Хтось мив коридор. Марина повернула голову з трудом і покликала ледь чутно:
— Дівчино…
