Шум стих. За кілька секунд двері прочинилися, і до палати зазирнула санітарка. Молода, тонка, з темним волоссям, зібраним простою заколкою. Обличчя втомлене, без косметики, але відкрите. Марина бачила її не раз: та змінювала білизну, прибирала, виносила посуд, мовчки робила найважчу й найнезаметнішу роботу.
— Вам зле? — дівчина перелякано ступила до ліжка. — Я зараз медсестру покличу.
— Не треба. Підійдіть ближче. Як вас звати?
— Софія. Софія Мельникова.
— Софіє, зачиніть двері. І нікому поки що не кажіть, що я прийшла до тями.
Дівчина розгубилася, але підкорилася. Двері тихо клацнули.
— Вам потрібен лікар?
— Ні. Мені потрібна допомога. Дуже терміново.
Софія стояла біля ліжка, не розуміючи, у що опинилася втягнутою.
Марина змусила себе говорити рівно, хоча кожне слово давалося зусиллям:
— У моїй тумбочці лежить телефон. Знайдіть у контактах Матвія Романовича Гордієва. Це мій адвокат. Зателефонуйте йому і скажіть: Марина Аверіна просить негайно приїхати. Особиста справа. Терміново.
— Я… я не можу, — прошепотіла Софія. — Мені не можна дзвонити з вашого телефону. Якщо дізнаються, мене звільнять.
— Якщо зробите те, про що я прошу, ви більше ніколи не митимете підлоги в лікарняних коридорах. І не житимете від зарплати до зарплати. Я не жартую.
Софія дивилася на неї так, ніби не знала, чи вірити жінці, яка помирає. Але в очах майнуло щось болісне — не жадоба, ні. Надія, за яку страшно хапатися.
— Ви справді говорите це серйозно?
— Абсолютно. Але часу майже немає. Дзвоніть зараз.
Софія кинулася до тумбочки. Дістала телефон, незграбно перегорнула контакти тремтячими пальцями, знайшла потрібне ім’я. У палаті пролунали довгі гудки. Нарешті на тому кінці відповіли.
— Матвію Романовичу? Перепрошую, я телефоную з клініки. Від Марини Аркадіївни Аверіної. Вона просить вас терміново приїхати. Так, вона при свідомості. Каже, справа особиста. Дуже термінова.
Адвокат щось швидко запитав. Софія повторила, а тоді простягнула телефон Марині.
Та взяла апарат обома руками — інакше не втримала б.
— Матвію, це я, — сказала вона. — Потрібен новий заповіт. Сьогодні. Зараз. Привези нотаріуса. І нікому ні слова.
На лінії запала коротка тиша.
— Зрозумів. Буду якнайшвидше.
Марина віддала телефон Софії.
— Тепер ви залишитеся тут. Мовчіть про все, що почули. Коли адвокат приїде, ви будете свідком.
— Чому я? — Софія майже шепотіла. — Ви ж мене не знаєте.
Марина ледь усміхнулася…
