Вентилятор під стелею відраховував секунди глухими, ритмічними клацаннями. Лопаті насилу розтинали густе повітря, просякнуте запахом йоду й застарілого поту. Олександр Савельєв сидів на жорсткій пластиковій лаві. Великий палець правої руки звично ковзав по вицвілій жовтій багажній бирці. Краї пластику давно обтріпалися, штрих-код стерся, лишивши тільки глибокі вм’ятини від друкарського преса.
У коридорі було тихо, лише зрідка грюкали двері палат на нижніх поверхах. Навпроти Олександра стояв чоловік у пісочній формі з потемнілими від вологи пахвами. Рятувальник дивився в підлогу, переступаючи з ноги на ногу. Він не підводив очей, розглядаючи потертий лінолеум. За п’ять років виснажливих пошуків Олександр навчився читати цей специфічний рух. Так виглядають люди, які принесли погані новини, але не знають, як озвучити їх уголос.
Лікар вийшов із подвійних матових дверей, ретельно витираючи руки паперовим рушником. Зім’яв папір і кинув його в металеву урну. Кивнув рятувальникові й перевів важкий, немиготливий погляд на Олександра.
— Можете зайти. Тільки нічого не чіпайте. І різких рухів теж не робіть.
Олександр мовчки підвівся. Жовта бирка лягла до внутрішньої кишені куртки, щільно притиснувшись до ребер.
Двері розсунулися з тихим пневматичним шипінням. У палаті різко пахло хлоркою й паленою шерстю. На вузькому ліжку, вкрита тонким білим простирадлом, сиділа жінка. Рятувальники, що стояли біля заґратованого вікна, разом відвернулися, коли Олександр ступив уперед. Один із них нервово потер шию, на якій виступив великий піт, і вийшов у коридор.
Шкіра на обличчі жінки нагадувала старий пергамент, висушений під палючим сонцем і вкритий глибокими темними тріщинами. Волосся майже не було, череп вкривали бурі пігментні плями й нерівні рубці. Вона монотонно гойдалася з боку в бік, міцно обхопивши руками гострі коліна, що випиналися крізь лікарняну тканину. Пальці були деформовані, нігті стерті до самого м’яса, ніби вона роками рила ними тверду землю.
Олександр зупинився за два метри від металевого ліжка. У вухах наростав густий гул, що поступово перекривав монотонний писк медичних приладів. Він дивився на шрам біля основи її шиї — тонку білу смужку, що лишилася після видалення родимки ще в студентські роки. Сумнівів не було. Це була Лєна.
Жінка перестала гойдатися. Вона дуже повільно повернула голову в його бік. Каламутні очі дивилися крізь Олександра, зовсім не фокусуючись на обличчі. Сухі, потріскані губи розімкнулися, видавши глухий, гортанний звук, більше схожий на скрегіт сухого каменю об камінь.
Лікар підійшов ззаду й поклав руку на плече Олександра, злегка стиснувши пальці.
— Їй потрібен час для адаптації. Показники нестабільні. Вийдемо в коридор.
Олександр не зрушив із місця. Відбиття довгої люмінесцентної лампи в склі палати блимнуло й згасло. Разом із цим мерехтливим світлом кімната на секунду втратила свої чіткі обриси.
Запах лікарняної хлорки несподівано змінився задушливим ароматом дешевих східних пахощів і розпеченого асфальту. П’ять років тому хол єгипетського готелю здавався їм справжнім палацом із глянцевого рекламного проспекту. Масивні кондиціонери гули на повну потужність, охолоджуючи розпалений натовп туристів. Лєна стояла біля мармурової стійки реєстрації, перебираючи стос роздрукованих ваучерів. На її великій синій валізі яскраво жовтіла зовсім нова багажна бирка.
Цю відпустку вони планували дуже довго. Олександр брав додаткові нічні зміни на заводі, Лєна щомісяця відкладала частину зарплати адміністратора. Це була їхня найперша спільна поїздка так далеко. Заплановані десять днів формату «все включено», палюче сонце й абсолютна відірваність від сірих буднів їхнього рідного промислового району…
