На третій день відпочинку вони купили екскурсію в готельного гіда. Стандартний туристичний маршрут: поїздка на відкритих джипах пустелею, катання на квадроциклах, традиційна вечеря в селі бедуїнів. Гід, молодий хлопець із набриоліненим волоссям і швидкою російською, обіцяв цілком автентичний досвід. Він гарантував повне занурення в місцеву культуру й безпечний екстрим.
Дрібний пісок скрипів на зубах із кожним вдихом. Важкий джип підкидало на піщаних барханах, мотор надривно ревів, захлинаючись гарячим повітрям. Лєна сиділа поруч, міцно тримаючись за розпечену металеву дугу безпеки. На її вузькому зап’ясті бовтався тонкий плетений браслет, куплений у вуличного торговця всього за один долар.
Село бедуїнів виявилося звичайним набором курних брезентових наметів, натягнутих між рідкими, хирлявими пальмами. Втомлених туристів розсадили на вицвілих синтетичних килимах, кинутих просто на втрамбований пісок. Місцеві хлопчаки розносили гарячий, нудотно-солодкий чай у крихітних скляних склянках із золотою облямівкою.
Сонце почало стрімко хилитися до обрію, фарбуючи пустелю в насичений іржавий колір. Гід голосно ляснув у долоні, скликаючи розбрідлу групу назад до машин, що стояли в ряд. Лєна поставила свою порожню склянку на круглий дерев’яний піднос.
— Я відійду на одну хвилину, — сказала вона, вказуючи в бік невеликої кам’яної будівлі за крайнім навісом.
Олександр мовчки кивнув, зосереджено струшуючи дрібний пил з об’єктива цифрового фотоапарата.
Минуло понад десять хвилин. Двигуни джипів уже ритмічно працювали, викидаючи у вечірнє повітря їдкий сизий дим. Олександр підійшов до кам’яної будівлі. Усередині було абсолютно порожньо. Різко пахло сечею й сирим вапном. На затоптаній земляній підлозі валялася лише зім’ята пластикова пляшка.
Він повільно обійшов будівлю кругом. Далі починалася безкрая, одноманітна пустеля, що поглинала звуки. Сліди легких сандалій на піску обривалися за кілька метрів від стіни, повністю стерті поривом сухого вітру. Олександр швидким кроком повернувся до машин. Гід нервово дивився на масивний годинник.
— Де ваша дружина? Нам час їхати, темніє дуже швидко.
— Її там немає. Я перевірив.
Гід байдуже знизав плечима, швидко перемовляючись із водієм різким місцевим діалектом.
— Мабуть, пішла до іншої групи туристів. Пошукайте в сусідньому наметі, вони скоро від’їжджають.
Олександр методично обійшов стоянку тричі. Заглядав під кожен курний навіс. Розпитував людей з інших машин, показуючи фото на екрані камери. Ніхто нічого не бачив. Жінка у світлій лляній сукні просто розчинилася в розпеченому сутінковому повітрі.
До центрального поліцейського відділку найближчого міста вони потрапили лише пізньої ночі. Просторе приміщення освітлювала всього одна тьмяна лампа без плафона. Під високою стелею ліниво крутився іржавий вентилятор, просто ганяючи гаряче повітря по колу. За обшарпаним дерев’яним столом сидів огрядний офіцер у форменій сорочці, розстебнутій на дві ґудзики.
Він повільно друкував щось на старій пожовклій клавіатурі, вбиваючи літери одним вказівним пальцем. Олександр стояв просто перед столом, спершись кулаками об стільницю. У його руках була зім’ята ксерокопія паспорта Лєни.
— Вона не могла просто так загубитися. Там гола пустеля на десятки кілометрів довкола.
Офіцер навіть не відірвав погляду від опуклого монітора. Глибоко затягнувся дешевою сигаретою, випустивши густий дим у бік відчиненого вікна.
— Туристи дуже часто губляться. Заблукала в темряві. Завтра рано-вранці пошлемо патруль. Зараз ніч, ніхто в пустелю не поїде.
Олександр із силою стиснув копію паспорта. Тонкий папір вогко хруснув під спітнілими пальцями.
— Ви не розумієте. Сліди обриваються біля стіни. Її треба шукати просто зараз. Із собаками, з машинами.
Офіцер із шумним зітханням видихнув. Повільно поклав тліючу сигарету в переповнену бляшану попільничку.
— Собаки? Ви надивилися кіно, містере Савельєв. Ідіть у свій готель. Уранці ваша дружина знайдеться. Це звичайна справа.
Звук важкого металевого штампа, що опустився на якийсь бланк, пролунав у задушливій тиші, мов рушничний постріл. Олександр подивився на годинник. Час почав свій новий, страшний відлік.
Ранок приніс задушливу спеку й абсолютну порожнечу. Патруль виїхав лише після дев’ятої години, коли пісок уже обпікав підошви черевиків. Поліцейський позашляховик ліниво зробив два кола навколо стоянки бедуїнів, піднявши стовпи густого пилу. Офіцер, не виходячи з кондиціонованого салону, поговорив із місцевим старійшиною. Той повільно розвів руками, показуючи порожні мозолясті долоні.
Олександр спостерігав за цим крізь скло орендованої машини. На пасажирському сидінні лежав стос щойно надрукованих листівок із чорно-білою фотографією Лєни. Фарба трохи розмазалася через несправний картридж у дешевому готельному принтері. За ніч він обійшов усі найближчі готелі, лишаючи папери на стійках реєстрації. Більшість нічних портьє просто змахували листки в смітник, щойно він повертався спиною.
Через три дні термін туристичної путівки сплив. Адміністратор готелю, чемно всміхаючись самими губами, поклав на мармурову стійку підсумковий рахунок. Електронний ключ-картка від номера був заблокований рівно опівдні. Олександр стояв у просторому холі поруч із двома валізами. Його спортивна сумка була майже порожня, а синя пластикова валіза Лєни здавалася налитою свинцем.
Він опустився на одне коліно просто посеред снуючого натовпу розслаблених відпочивальників. Пальці намацали щільний пластик на висувній ручці валізи. Олександр різким коротким рухом зірвав нову жовту багажну бирку. Тонкий силіконовий ремінець сухо луснув. Бирка лягла до кишені джинсів, холодною плямою притиснувшись до стегна…
