Консульство містилося на вузькій вулиці, наскрізь просякнутій запахом смаженої риби й гнилих фруктів. У крихітній приймальні надривно гудів старий віконний кондиціонер. Із нього на вицвілий лінолеум монотонно капала каламутна вода. За товстим куленепробивним склом сидів утомлений клерк у краватці, недбало збитій набік.
Клерк довго вивчав заяву Олександра, методично перекладаючи аркуші з місця на місце.
— Поліція не знайшла слідів насильства, — монотонно промовив чиновник, навіть не підводячи очей. — Статус — зникла безвісти за нез’ясованих обставин. Ми надішлемо офіційний запит.
— Запит куди? — голос Олександра пролунав глухо, ніби в горлі застряг сухий пісок. — Вона зникла три дні тому, потрібні вертольоти й люди для прочісування місцевості.
Клерк важко зітхнув, збираючи зім’яті папери в рівний стос, і постукав торцем папки по металевому столу.
— Громадянине Савельєв, зрозумійте специфіку цього регіону. Ніхто не дасть вертоліт без вагомих доказів або слідів боротьби. Ваша віза закінчується завтра. Рекомендую повернутися додому, тут ви більше нічого не досягнете.
Олександр дивився на каламутну жирну пляму на склі просто навпроти свого обличчя. Звук води, що капала з кондиціонера, віддавався у скронях рівномірними ударами. Він мовчки забрав свою копію заяви зі штампом. Розвернувся й вийшов назад на розпечену, галасливу вулицю.
Переліт додому складався з уривків гулу турбін і присмаку дешевого розчинного кави на язиці. В аеропорту прибуття йшов дрібний, пронизливий осінній дощ. Сірі панельні багатоповерхівки рідного міста розчинялися в густому сизому смозі. Олександр завантажив синю валізу в мокрий багажник таксі. Водій усю дорогу слухав монотонні кримінальні зведення по радіо, не зронивши жодного слова.
У квартирі висів важкий запах застояного повітря й зів’ялих хризантем у вазі на кухонному столі. Вода у скляній колбі давно помутніла, сухі пелюстки густо обсипалися на клейонку. Олександр поставив валізу у вузькому коридорі біля дзеркала. Він не став знімати мокру куртку. Підійшов до робочого столу, увімкнув скрипучу настільну лампу й дістав чисту картонну теку.
На щільній обкладинці чорним перманентним маркером він вивів одне слово: «Лєна». Усередину лягли копії паспортів, заява з поліції Єгипту, довідка з консульства. Жовта багажна бирка лягла зверху, надійно притиснута важким металевим степлером.
Уранці він пішов до районного відділку поліції. Черговий за обшарпаним дерев’яним бар’єром довго гортав перекладені єгипетські папери. Його товсті пальці лишали на білих аркушах сірі сліди від свіжої друкарської фарби.
— Юрисдикція не наша, — байдуже кинув черговий, повертаючи документи крізь вузьке віконце у склі. — Пропала там — хай шукають там. Ми максимум можемо в базу Інтерполу дані закинути.
Олександр не розвернувся до виходу. Він сів на прикручений до підлоги дерев’яний стілець. Дістав із сумки чистий аркуш паперу формату А4 і кулькову ручку.
— Дайте зразок заяви на ім’я начальника обласного управління. Я нікуди звідси не піду.
Черговий голосно гмикнув, смикнувши важкими плечима, і кинув на бар’єр засмальцьований шматок картону з надрукованим текстом. Наступні кілька місяців перетворилися на безкінечну карусель із душних коридорів, штампів і глухих металевих дверей. Олександр звільнився із заводу, перейшовши на роботу в нічну зміну охоронцем на неопалюваному складі будматеріалів. Удень він методично оббивав пороги різних інстанцій.
Він надсилав рекомендовані листи до міністерства закордонних справ. Наймав на останні заощадження приватних перекладачів для складання грамотних звернень до єгипетських інстанцій. Відповіді приходили вкрай рідко й являли собою тонкі казенні конверти з короткими сухими відписками. «Підстав для порушення кримінальної справи немає», «Пошукові заходи офіційно призупинено», «Нових фактів не виявлено»…
