— Саме тому. Ви не з мого оточення. Кирило не сприймає вас серйозно, а отже, не встиг купити, залякати чи використати. Ви для нього ніхто. А мені зараз потрібна людина, якої він не помітив.
Софія сіла на стілець біля стіни, збліднувши, ніби підлога пішла в неї з-під ніг. Марина заплющила очі. Їй треба було протриматися. Усього годину.
Час розтягнувся до неможливості. За вікном густішали ранні сутінки. Осіннє світло швидко тьмяніло, палата занурювалася в сіруватий напівморок. Софія сиділа мовчки, зрідка поглядаючи на Марину. Та провалювалася в коротку дрімоту, але щоразу поверталася назад, чіпляючись за свідомість, як за край прірви.
За годину двері відчинилися.
До палати увійшов Матвій Романович Гордієв — підтягнутий чоловік середніх років, із сухим розумним обличчям і поглядом людини, яка звикла чути не лише слова, а й те, що ховається між ними. Слідом увійшла його помічниця Ірина Ланська, молода жінка з планшетом і тривожною зосередженістю в очах.
— Марино Аркадіївно, — Гордієв швидко підійшов до ліжка. — Що сталося?
— Зачиніть двері. Сідайте й слухайте уважно.
Він кивнув Ірині. Та повернула замок. Софія залишилася біля стіни, ніби боялася навіть вдихнути.
Гордієв дістав невеликий диктофон.
— Ви не проти запису? Це допоможе потім підтвердити обставини.
— Записуйте.
Марина розповіла все. Без зайвих емоцій, коротко, майже діловим тоном: аналізи, речовина в крові, повторна перевірка, слова Кирила, сказані в палаті, коли він вирішив, що вона непритомна. Гордієв не перебивав, але його обличчя з кожною хвилиною ставало жорсткішим.
— Де висновки лабораторій?
— Удома. У сейфі. Код ви знаєте: дата народження моєї матері. Заберіть.
— Це вже не лише спадкове питання, — промовив він. — Тут є ознаки вбивства. Але спершу треба оформити вашу волю. Інакше Кирило отримає все за законом.
— Тому я вас і викликала. Я хочу заповісти все Софії Мельниковій.
Софія різко підвела голову.
— Мені?..
Марина кивнула.
— Їй. Софії Денисівні Мельниковій. Ви отримаєте оплату за роботу зі спадку, Матвію. Дуже щедру. Це теж можна передбачити окремо.
Гордієв подивився на санітарку уважно, але без насмішки.
— Марино Аркадіївно, ви впевнені?
— У мене немає дітей. Усе майно створене до шлюбу. Воно моє, і я маю право розпорядитися ним так, як вважаю за потрібне. Кирило не повинен отримати нічого. Ні дому, ні клінік, ні рахунків. Складіть документ так, щоб він не зміг його зруйнувати.
— Потрібен нотаріус. І незалежний лікар, який підтвердить, що в момент підписання ви розумієте значення своїх дій. Інакше заповіт атакуватимуть.
— Отже, організуйте. Сьогодні.
Гордієв повернувся до помічниці.
— Ірино, зв’яжися з черговим нотаріусом. І знайди незалежного спеціаліста, який зможе оцінити стан Марини Аркадіївни. Не з цієї клініки. Нехай приїжджають негайно.
Ірина вже набирала номер, виходячи з палати.
Гордієв подивився на Софію.
— Ви розумієте, що зараз станеться?
