— Ні, — чесно сказала вона. — Не зовсім.
— Якщо заповіт буде підписано, все майно Марини Аркадіївни після її смерті перейде до вас. Дім, клініки, нерухомість, рахунки. Але разом із цим ви станете ворогом людини, яка вважала все це своїм. Він оскаржуватиме документ. Може тиснути, погрожувати, намагатися купити вас. Ви готові?
Софія довго мовчала.
— Хіба в мене є вибір?
— Вибір є завжди. Але наслідки теж будуть.
Марина втрутилася, насилу повернувши голову:
— Софіє, я не прошу вас бути героїнею. Грошима розпоряджайтеся як хочете. Але є одна умова. Допоможіть довести справу до кінця. Нехай Кирило відповість за те, що зробив. Нехай більше нікого не погубить. Обіцяєте?
У Софії заблищали очі.
— Обіцяю.
За пів години в палаті стало тісно. Приїхав нотаріус — літній, зібраний чоловік із робочим кейсом. Прибула лікарка-експертка, спокійна жінка з професійно безстороннім обличчям. Гордієв, Ірина, Софія — всі стояли поруч, поки Марина збирала рештки сил.
Лікарка ставила прості запитання: як звати пацієнтку, де вона перебуває, яке сьогодні число, які розпорядження вона збирається дати і чому. Марина відповідала чітко. Іноді їй доводилося зупинятися, щоб набрати повітря, але думка не плуталася.
У висновку лікарка написала, що пацієнтка орієнтується в часі, місці й власній особі, розуміє зміст своїх дій і здатна виражати волю. Підпис. Печатка.
Нотаріус розклав документи, уточнив дані, набрав текст заповіту й повільно прочитав його вголос. Суть була проста: все майно, яке належатиме Марині Аркадіївні Аверіній на день смерті, вона передає Софії Денисівні Мельниковій.
— Ви розумієте, що цим позбавляєте чоловіка права на спадкування за заповітом? — запитав нотаріус.
— Розумію.
— Дієте добровільно?
— Так.
— Тиску на вас ніхто не чинить?
— Ні.
Гордієв знімав процедуру на телефон, фіксуючи кожне слово. Марина взяла ручку. Пальці не слухалися, підпис вийшов нерівний, але впізнаваний. Нотаріус посвідчив документ. Свідками стали Ірина і медсестра з іншого відділення, щоб потім ніхто не міг сказати, ніби всі учасники були зацікавленими особами.
Коли остання печатка лягла на папір, Марина заплющила очі. Сил майже не лишилося.
— Документ буде передано на зберігання, — сказав нотаріус. — Засвідчені копії підготую вранці. Усе оформлено належним чином.
Гордієв нахилився до Марини:
— Я займуся аналізами й передам матеріали слідству. Кирило не уникне відповідальності.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Поступово всі вийшли. Залишилася тільки Софія. Вона стояла біля ліжка, не знаючи, чи можна говорити, і якщо можна — що.
— Ідіть додому, — тихо сказала Марина. — Завтра… якщо буде завтра… побачимося.
Софія кивнула й вийшла.
Марина залишилася сама. За вікном темніло. Вона дивилася в скло, за яким розпливалися віддзеркалення палати, і думала тільки про одне: вона встигла. Кирило не отримає того, заради чого вбивав її.
Уночі Марина Аркадіївна померла. Тихо, майже непомітно. Вранці медсестри знайшли її нерухомою. Коли Кирилові повідомили, він розридався просто в коридорі — голосно, надривно, так, щоб бачили всі. Персонал утішав його. Він дякував, притискав до обличчя хустку, а в очах, коли ніхто не дивився надто уважно, спалахувало торжество.
Ранок для Кирила Лазарєва почався з відчуття перемоги. Він сидів у кабінеті Марини, який подумки вже називав своїм, і перебира́в папери. Договори оренди, документи на нерухомість, виписки, звіти по клініках. Усе це, як він думав, тепер належало йому.
Три роки терпіння. Три роки гри в люблячого чоловіка. Три роки точних доз, м’яких усмішок, дбайливих жестів. І ось — винагорода.
Він відкинувся в кріслі, витягнув ноги. За вікном стояв ясний осінній день. Листя на деревах палало теплим золотом. Кирило усміхнувся. Життя нарешті ставало таким, яким він його хотів.
Телефон завібрував. Валерія Громова.
Він відповів одразу:
