Життя без прикрас
Новорічної ночі донька подала мені знак: поставила склянку денцем догори й двічі постукала по ньому нігтем. Востаннє я бачив таке близько чверті століття тому, на північній станції. Тоді за дверима стояв білий ведмідь.
Навпроти мене сидів зять, Владислав Веселов. Біла сорочка, запонки; мою кухню він розглядав так, наче його занесло до музею бідності. Посеред столу красувалося привезене ним дороге шампанське в золотій фользі. Він сам вибрав пляшці місце, повернувши етикеткою до всіх. Поруч стояли олів’є, оселедець під шубою та холодець, з яким я прововтузився два дні.
— Тарасе Григоровичу, що це на вас таке? — Він тицьнув пальцем у рукав мого светра. — Невже самі зв’язали?
— Сам. Узимку у Вітромелі занять небагато.
— Помітно, петлі ж криві, — засміявся Владислав. — Поліно, могла б батькові пристойний светр купити. Чоловік у тебе не бідує.
Донька сиділа біля нього в темно-синій сукні, випроставши спину. До їжі майже не торкалася. На чоловікове зауваження вона не відповіла.
Слідом із пакета з’явилася коробка зі стрічкою.
— А це вам. Подарунок.
Я розв’язав стрічку. Усередині виявилося велике біле горнятко: олень, а над ним червоними літерами — «Дід із півночі». У переходах такі коштують по двісті.
— Саме на ваш смак, — сказав Владислав. — Будете чайок попивати, свої краї згадувати.
Він знову розсміявся.
— Владе, годі, — тихо попросила Поліна.
— Що значить годі? — Він розвернувся до неї. — Я твоєму батькові подарунок привіз. Вічно тобі все не так. Посидь з усмішкою хоча б на Новий рік.
Донька опустила погляд. Владислав узявся до коньяку, а вона взяла морс, допила решту й поставила порожню склянку на скатертину догори дном. По денцю двічі клацнув ніготь. Тук, тук. Серед дзвону виделок ці тихі удари розчув лише я.
Поліна й далі дивилася в тарілку. Я теж не шукав її очей: дивився на білі руки зятя, на дорогий годинник, на чарку в його пальцях і спокійну усмішку.
На півночі я прожив двадцять два роки й знаю, як чекає ведмідь біля дверей. Ані рику, ані кидка. Сидить, втягує носом повітря, чекає, доки вийдеш сам.
— Піду на погоду гляну, — сказав я з усмішкою. — Звик.
— На погоду? — пирхнув Владислав. — Тарасе Григоровичу, телефон у вас узагалі є? Там давно все показано.
— Телефон бреше. Небо — ні.
На балконі я причинив за собою двері. Унизу світилося місто, уже чулися перші петарди. Дихати на морозі було боляче: повітря сухе, колюче, тягло димом котельні.
У старому кнопковому телефоні зберігалося безліч номерів. Я вибрав потрібний, набрав. На другому гудку почув хрипкий старечий голос.
— Толю, ведмідь у домі.
Секунду він мовчав.
— Який борт?
Більше ми нічого один одному не сказали. Я сховав телефон і ще трохи постояв на холоді, дивлячись униз, на місто.
Коли я повернувся, годинник уже бив північ. Владислав підняв келих.
— За Новий рік! Нехай усе буде, як я хочу!
Ми цокнулися. Я разом з усіма. Через тринадцять днів він мав або сісти в літак, або залишитися — залежно від погоди. А погоду в родині завжди робив я.
Тарас Григорович Довгань. Мені шістдесят шість років. Двадцять два з них минули на півночі: спершу на одній станції, потім у Вітромелі. У тих краях дев’ять місяців триває зима, а решта три звуться кінцем зими.
На станції я поєднував роботу метеоролога й радиста. Кожні три години, незалежно від того, день чи ніч, за будь-якої погоди треба було йти до приладів. Термометри, флюгер, опадомір, хмари — усе оглянути, усе записати. Після спостережень я передавав на велику землю зведення: крапки, тире, цифри. Без нього десь залишався на землі літак або біля причалу — судно. Я звик відповідати за погоду так, наче від неї залежало чиєсь життя. Життя справді залежали.
До Вітромеля я приїхав у 1988 році, коли мені було двадцять дев’ять. Розмовляв мало, ходив похмурий. Чоловіки підсміювалися: сам собі співрозмовник.
У першу ж мою навігацію, у липні, теплохід привіз нову фельдшерку. Марія зійшла на причал із валізою, обв’язаною мотузкою для білизни. Невисока, круглолиця, майже загублена у величезній штормівці. Мружачись на холодне сонце, вона промовила наче сама до себе:
— Господи, тут навіть дерева жодного.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.