Життя без прикрасВона повернулася до мене.
— А ви чим тут займаєтеся?
— Записую це саме небо.
Марія розсміялася. Сміх у неї з’являвся легко, наче всередині весь час жевріла маленька пічка.
Через рік ми розписалися в селищній раді, при свідках. Весілля святкували в кают-компанії: м’ясо, риба, солоні огірки. Банку огірків Марія привезла з материка й до весілля берегла.
Нам відвели на станції дві кімнати з пічкою. За стіною працювали дизелі. На дитину ми чекали довго. Ночами Марія намагалася плакати нечутно, та я чув. Нічого не казав, лише простягав руку й клав їй на плече.
У березні 1995 року, серед зимової ночі й хуртовини, вона народила там-таки, на станції. Ні літак, ні вертоліт забрати її не змогли. Допомагала кухарка, тітка Клавдія, яка сама народила п’ятьох дітей. Марія між переймами сама пояснювала їй, що робити: усе-таки фельдшерка.
Мені дісталося відро гарячої води. Я простояв із ним за дверима дві години — так і не згадав, що можна поставити на підлогу. Потім почув тонкий сердитий крик.
Клавдія відчинила двері.
— Дівчинка. Міцна, голосиста. Заходь.
На грудях у Марії лежав червоний зморщений клубочок. Сама вона була бліда, мокра й щаслива.
— Поліна, — сказала вона. — Назвемо Поліною. Нехай у неї все добре складеться.
Донька опинилася в мене на руках — вагою як пачка солі. Розплющила мутні сині очі, подивилася кудись повз мене. Я не спромігся вимовити й слова. Надворі бушувала хуртовина, а нічого теплішого за цю дитину я в житті не тримав.
Два роки по тому, у грудні 1997-го, Вітромель накрило хуртовиною, яку пам’ятають досі. Вітер сягав майже сорока метрів за секунду, видимість була нульова. Літати за такого не можна. І все ж увечері я почув в ефірі літак.
Маленький двомоторний Ан-28 віз з іншого селища хвору дитину й лікаря. Розраховували встигнути до негоди. Не встигли, та ще й відмовив лівий двигун. Пілот викликав Вітромель — говорив рівно, спокійно, але голос був виснажений.
Начальник станції тоді поїхав на материк, і біля рації я сидів сам. Аеропорт закрили, вогні смуги замело снігом.
— Вітромелю, я вас не бачу. Узагалі нічого не бачу. Ведіть мене.
Я почав вести. Переді мною були показники приладів і карта острова, де кожну сопку я знав напам’ять. Тиск, вітер — це я знав. Давав повороти в градусах, попереджав про пориви й провали, казав, коли знижуватися, коли тримати висоту. Літака я не бачив. Пілот не бачив нічого.
Дві години сімнадцять хвилин ми тримали зв’язок. Слова стерлися з пам’яті; залишилося тільки те, яким тихим був мій голос. За всю розмову я жодного разу не заговорив голосніше.
У навушниках раптом затріщало, щось ухнуло — і тиша. Я дивився на рацію секунд двадцять, мабуть. Довше за ці секунди в моєму житті доти нічого не було.
Нарешті знайомий голос промовив три слова:
— Сіли. Усі живі.
Зв’язок обірвався.
Так я познайомився з Анатолієм Костюком. Із Толею. Зустрілися ми через три дні, уже після хуртовини. Він прийшов на станцію — високий, сутулий, з обмороженою щокою. Зупинився на порозі. Подивилися один на одного, він подав руку, я потиснув. І він пішов. Жодного слова тоді не знадобилося. Та й потім про це не говорили.
Рівно через рік після порятунку, 31 грудня, опівночі задзвонив супутниковий телефон. Я підняв слухавку. На тому кінці мовчали. Хвилину я слухав це мовчання.
— З Новим роком, Толю.
Поклав слухавку. Відтоді він телефонував щороку на Новий рік: хвилина тиші, і розмову закінчено. Мені його слів не треба було. Обоє знали, що нас пов’язує; говорити про це — тільки псувати.
У лютому 1999 року Поліні ще не виповнилося чотирьох. Якось увечері Марія поскаржилася на біль унизу живота, праворуч. Вона відразу зрозуміла, що це означає, і сказала спокійно:
— Тарасику, апендицит. Мені потрібно на материк. Викликай літак.
Біля приладів я побачив майже прямовисну лінію: стрілка барографа йшла вниз, тиск падав. Із заходу наближався циклон. На мій виклик із материка відповіли:
— Вилетіти не можемо. Чекайте погодного вікна.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.