Життя без прикрасПершої ночі Марія ще знаходила сили жартувати. Лежала, підібгавши ноги, і пояснювала, як її доглядати: холод на живіт, не їсти, не пити, лише змочувати губи, антибіотик з аптечки за схемою. Я великими літерами записував її вказівки, боячись щось переплутати. Донька спала за стіною.
На ранок другого дня біль поширився на весь живіт. Піднялася температура, губи пересохли, посіріли. Я зв’язався з районною лікарнею. Там чергував хірург Антон Романович. Низький, прокурений голос я пам’ятаю досі.
Він розпитував про температуру й пульс, про те, де болить, чи твердий живіт. Я відповідав, поклавши долоню Марії на живіт. Вона кривилася.
— Твердий, як дошка, — передав я.
Хірург надовго замовк.
— Тарасе, це перитоніт. Оперувати треба негайно.
— Літака немає. Тут хуртовина.
— Знаю.
Він далі пояснював, що ще можна зробити: як поставити крапельницю зі станційної аптечки, скільки дати антибіотика і з яким інтервалом, як стежити за тиском. Я виконував указівки. Але руки, які раніше не тремтіли на радіоключі, тепер не слухалися: влучити голкою у вену не вдавалося.
Марія сама взяла мою руку й спрямувала.
— Сюди, Тарасику. Не бійся. Потерплю.
Вдалося з третьої спроби.
— Молодець, — усміхнулася вона. — Міг би фельдшером працювати.
Спостереження залишалися за мною: замінити мене було нікому. Кожні три години я йшов у темряву, у хуртовину, тримаючись за натягнутий трос. Перевіряв термометри, вітер, тиск, повертався до рації. І щоразу у зведенні наче передавав самому собі один рядок: «Вікна немає». Вікна немає. Вікна немає.
Поліна нічого не розуміла. Вмостившись у матері в ногах, гралася ганчір’яною лялькою. Марія гладила її волосся й розповідала, як біла ведмедиця загубила серед криги ведмежа, а потім відшукала за запахом. Поки могла, розповідала сама. Коли голос ослаб, донька підхоплювала казку, плутала слова й доказувала по-своєму.
Третьої ночі Марія покликала мене від рації. Антон Романович залишався на зв’язку; розмовляти ми вже перестали, але ефір не закривали.
Я підійшов до ліжка. Обличчя в неї зблідло ще дужче, очі запали.
— Тарасику, побудь зі мною.
Я сів. Вона взяла мене за руку — гарячою, легкою, мов пташина, рукою.
— Ти ж не винен. Чуєш? Це погода. Сам казав: із нею не посперечаєшся.
— Марійко, потерпи трохи. Тиск пішов угору, вранці буде вікно.
Тиск не піднімався. Я брехав, і вона це знала. Як завжди знала, коли я казав неправду.
Вона провела долонею по моїй руці.
— Поліну на льоду саму не залишай.
— Не залишу.
— Пообіцяй.
— Обіцяю.
Після цього вона заплющила очі. Ще близько півтори години я тримав її руку й дивився їй в обличчя, слухаючи тихе нерівне дихання. Дизель гудів за стіною, за вікном вила хуртовина. Потім Марія довго видихнула, як видихають від крайньої втоми. Наступного вдиху не було.
Не знаю, скільки я так просидів. Коли встав, підійшов до рації.
— Лікарня, це Вітромель. Усе.
Антон Романович відповів не відразу.
— Зрозумів, Вітромелю. Тримайся.
І відключився.
У сусідній кімнаті Поліна спала, обіймаючи ляльку. Я ліг поруч на її вузьке ліжко, не знявши ватника, обійняв і залишався так до ранку.
Прокинувшись, вона подивилася на мене.
— Тату, мама вже прокинулася?
— Ні, Полінко. Вона більше не прокинеться.
Донька подумала.
— А ведмедиця своє ведмежа знайшла?
— Знайшла.
Поліна кивнула й знову заснула.
Вранці хуртовина вщухла. У чистому синьому небі над обрієм показався край сонця — вперше після довгої зими. За годину прилетів вертоліт. Марію забрали на материк.
Навесні я повернув її до Вітромеля, на маленький цвинтар на сопці. Вона сама просила поховати її там.
— Тут небо, Тарасику. І ти тут, — казала вона.
На могилі я встановив дерев’яний хрест, ім’я на табличці вирізав власноруч.
Барограф після тієї хуртовини залишився в мене. Зберігаю й стрічку з лінією тиску, що падав усі три дні. Нікому її не показую. Мені досить знати, що вона є.
Керівництво пропонувало переведення:
— Довганю, як ти сам із дитиною на станції залишишся? На материку дадуть кімнату в гуртожитку. Їдь.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.