Заметіль надвечір розгулялася так, ніби вирішила засипати весь старий район аж до самих дахів. Сніг летів боком, шмагав по шибках, лягав на дороги щільними білими валами, і навіть фари машини не відразу прорізали цю мутну, колючу пелену. Олеся Миронівна, фельдшерка виїзної бригади, повернулася з чергового виклику втомлена до тремтіння в пальцях. Вона зняла мокру куртку, струсила з плечей снігову крихту й на хвилину присіла на край стільця, не знімаючи чобіт.
День тягнувся важко: то тиск у літнього чоловіка, то напад у сердечниці, то примхливий пацієнт, певний, що лікар має вгадувати його скарги без слів. Олесі хотілося зовсім небагато — тиші, гарячого чаю і хоча б десяти хвилин, щоб перестали гудіти ноги. Вона вже потяглася до чайника, коли у дверях з’явилася чергова медсестра.
— Олеся Миронівно, ще один виклик, — винувато сказала Галя. — Дитина. Сім років. Температура висока, кашель, нежить. Дзвонила бабуся, мало не плакала в слухавку. Каже, в таку погоду сама його нікуди не довезе.
Олеся заплющила очі лише на секунду й одразу підвелася. Втома втомою, а дитяча температура не чекає зручного моменту.
— Зрозуміла. Степанові скажи, хай заводить машину. Зараз виїжджаємо.
Стара п’ятиповерхівка зустріла її темним під’їздом, запахом вогкості й облупленою фарбою на стінах. Вхідні двері квартири були потерті, з подряпинами біля замка і стареньким килимком на порозі. Олеся подзвонила, потім неголосно постукала. За дверима щось зашурхотіло, хтось довго вовтузився із засувом, і нарешті на порозі з’явилася літня жінка. Вона спиралася на палицю, помітно припадаючи на одну ногу, і дивилася на фельдшерку так, ніби перед нею стояв порятунок.
— Проходьте, донечко, проходьте, — квапливо заговорила вона. — Я вже вся знемоглася. Назарчик мій горить, як жаринка. Тиждень покашлював, я йому і пиття теплого давала, і вкривала, а вночі зовсім зле стало. Температура піднялася й ніяк не збивається.
Кімната, куди провели Олесю, була бідна, але прибрана. На стінах місцями відходили старі шпалери, підлога поскрипувала, біля вікна стояв хиткий стілець, а на продавленому диванчику лежав худенький хлопчик, укритий ковдрою майже до підборіддя. Обличчя в нього було червоне від жару, вії вологі, але очі — великі, ясні, блакитнуваті — дивилися уважно й трохи перелякано.
Олеся присіла поруч, прибрала з чола хлопчика прилиплий кучерик.
— Ну, здрастуй, герою. Мене звати Олеся Миронівна. Зараз подивимося, що за біда до тебе причепилася. Як тебе звати?
— Назар Савчук, — хрипко відповів хлопчик. — Мені сім. Тільки ви мені укол не робіть, гаразд? Я уколів дуже боюся.
Олеся усміхнулася, дістала фонендоскоп і зігріла металеву частину в долоні.
— Я спершу послухаю, як ти дихаєш. А ти мені допомагай: повільно вдихнув, повільно видихнув. Отак. Молодець.
Вона оглянула горло, виміряла температуру, послухала спину й груди. Дихання було жорстким, кашель ішов глибше, ніж хотілося б. Літня жінка стояла поруч, теребила край хустки й усе чекала вироку.
— Схоже на гострий бронхіт, — сказала Олеся. — Зараз треба збити температуру. Я зроблю жарознижувальний укол, потім випишу препарати від кашлю й ліки, які треба буде приймати суворо за схемою. Але обов’язково покажіть його дитячому лікарю й здайте аналізи. Чуєте? Не запускайте.
— Авжеж, авжеж, — закивала бабуся. — Я тільки окуляри візьму, бо без них нічого не прочитаю.
Вона вийшла до сусідньої кімнати, а Назар, побачивши шприц, одразу зіщулився під ковдрою.
— Я ж сказав, не буду! — губи в нього затремтіли. — Дуже боляче буде?
— А давай домовимося, — м’яко запропонувала Олеся. — Я тобі загадку, а ти думатимеш над відповіддю. Поки думатимеш, усе вже закінчиться.
Хлопчик недовірливо глянув на неї, але цікавість узяла гору.
— Яку загадку?
Олеся трохи нахилилася до нього й промовила:
— Він візерунки пише вправно, тільки пензлика не держить. Зубів не має, а за щоки щипає так, що одразу віриш. Хто це?
Назар перестав схлипувати й замислився. Олеся швидко зробила укол, майже непомітно. Вона була певна, що хлопчик не відгадає: цю загадку колись вигадали двоє дітей, і більше, здавалося, її не міг знати ніхто на світі.
Але з дверей раптом почувся голос бабусі:
— Це мороз, правда ж?
Олеся підвела голову так різко, що ледь не впустила ампулу.
— Бабуся вгадала! — зрадів Назар. — Загадайте ще!
Усередині в Олесі щось здригнулося, але вона вирішила, що збіг можливий. Тоді вона пригадала іншу стару загадку, ще особистішу, майже забуту.
— Гаразд. Спробуйте таку. Стиснеш її в долоні міцно — все одно втече між пальців. Не крикне, не озирнеться, тільки мокрий слід залишиться. Що це?
Бабуся повернулася до дивана, наділа окуляри й спокійно сказала:
— Вода це. Куди ж їй подітися?
Олеся відчула, як по спині пройшов холодок, зовсім не схожий на вуличний мороз. Ці слова не могли випадково опинитися в цій бідній кімнаті, у чужої старенької й хворого хлопчика. Надто глибоко вони лежали в її пам’яті, надто міцно були пов’язані з однією людиною.
— Пробачте, — тихо сказала вона, намагаючись говорити рівно. — А звідки ви знаєте ці загадки? Їх же ніде не друкували. Ми з одним другом у дитинстві самі їх вигадували.
Літня жінка здивувалася її хвилюванню.
— Та я в одного знахаря недавно була. Суглоби мої зовсім замучили, от і їздила до нього за місто. Він добрий дідок, балакучий. Поки трави збирав, розважав мене всякими загадками. Може, від нього й чула. Хочете, адресу дам?
Олеся кивнула. Температура в Назара почала потроху спадати, дихання стало спокійнішим. Вона ще раз пояснила бабусі, як давати ліки, записала рекомендації, зібрала валізку й вийшла на вулицю вже зовсім іншою. Сніг бив у лице, водій щось бурчав про замети, а Олеся сиділа мовчки, стискаючи в кишені папірець з адресою. У голові підіймалися давні голоси, запах річкової трави, скрип хвіртки біля сусідського дому і сміх хлопчиська, якого вона колись любила найдужче на світі…
