Життя без прикрасДосі не завжди розумію, як давав собі раду. Увесь перший рік Поліна ходила кудлата, як куріпка: кіс я плести не вмів. Потім Клавдія показала. І перед першим строком спостережень я щоранку заплітав дві кіски — криві, тугі.
Манна каша в мене спочатку виходила з грудочками. Навчився варити без них. Навчився й шити: поки донька спала, при лампі штопав протерті коліна її колготок.
Школа в селищі була маленька, але взимку через рівнину туди не дістатися. Тому вчилися заочно. Раз на місяць літаком надсилали товстий конверт із завданнями. У кают-компанії ми сідали за стіл: спочатку літери, слідом цифри, згодом дроби. Поліна старанно виводила літери в прописах, висолопивши кінчик язика. Для виправлень я брав той самий червоний олівець, яким позначали штормові попередження.
— Тату, у мене знову в зошиті шторм, — казала вона.
Розклад моїх спостережень донька знала краще за будильник. Удень чи вночі, через три години мені час було виходити. Бувало, підведуся, а вона, не прокинувшись як слід, повернеться на другий бік:
— Тату, погода чекає.
Під час сильної хуртовини стіни тремтіли. З однієї кімнати в іншу докричатися було неможливо: вітер разом із дизелем заглушав голоси. Тоді я придумав перестукуватися. Стукну в стіну — Поліна відповідає.
Один стук означав «я тут». Два короткі, потім довгий кликали вечеряти. Три швидкі означали: «Тату, мені страшно». Почувши три, я кидав усе й ішов до доньки.
Вона лежала під ковдрою, притискаючи ляльку.
— Тепер не страшно. Ти прийшов.
Вечорами я розпалював піч і вмощувався на низенькому табуреті. Поліна залазила на коліна слухати читання. Книжок на станції було небагато: «Біле Ікло», «Маленький принц», казки, стара підшивка «Навколо світу». Кожну я прочитав їй по три рази.
Коли читати ставало нічого, розповідав про вітер, про назви хмар, про те, звідки береться північне сяйво. Поліна слухала, роззявивши рота. У п’ять років оголосила:
— Виросту — будинки будуватиму. Такі, щоб усередині ніколи не дуло.
Я посміявся. Даремно. Невдовзі її будинки з’явилися скрізь: на зворотах бланків зведень, на берегах журнальних сторінок, на заінеєному склі, де вона малювала пальцем. Низькі, круглі, з маленькими вікнами з підвітряного боку. Над димарем обов’язково дим. Поруч — дві постаті, велика й маленька.
— А мама де? — спитав я одного разу.
Поліна подумала, провела над дахом зелені смуги північного сяйва.
— Ось вона. Дивиться згори.
Цього малюнка я не викинув. Він і зараз у шухляді, біля стрічки барографа.
Погоду донька теж полюбила. Ходила зі мною до приладів, ухопившись за руку, у величезних валянках, закутана до самих очей. На хмарах зналася краще за деяких дорослих.
Якось, років у шість, підійшла до мене під час передавання зведення й тоненьким голоском промовила в мікрофон:
— Вітромель передає: вітер сильний, мороз міцний, у тата борода в бурульках.
Черговий на іншому кінці зв’язку так зареготав, що сміх було чути навіть крізь тріск.
Зовнішні двері я тієї ночі лише причинив. Повернувся від приладів утомлений, замислився — і не засунув засув. Був жовтень 2001 року, Поліні шість років. Восени у Вітромелі ведмеді з’являлися часто: крига ще не стала, годуватися їм було нічим. Ми тримали сміття в залізних бочках, біля входу — ракетниці й карабін, двері належало замикати. Усе це я знав.
Поліна ще сиділа на кухні. Застуджена, вона пила за столом тепле молоко з маслом. Я вмостився біля рації передавати зведення, коли рипнули двері тамбура. Слідом пролунав важкий, але м’який звук: наче великий звір опустив лапу на дерев’яну підлогу. Потім почулося глибоке, неквапливе сопіння.
Я завмер біля рації. Від ведмедя до доньки було два метри, а між ними — дерев’яні двері на клямці. Ненадійні. Карабін залишився в тамбурі, біля входу: тепер до нього можна було дістатися лише повз звіра.
Поліна відірвалася від склянки й глянула на мене. Теж почула. Очі розширилися, рот відкрився — зараз закричить. А крик поведе ведмедя до неї. Ні гукнути її, ні пояснити нічого я не міг.
Я підвівся й повільно підійшов до столу. Взяв склянку, у якій молока залишилося зовсім трохи, поставив її перед донькою на церату денцем догори. Нігтем двічі тихенько стукнув по склу.
Тук, тук.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.