Життя без прикрас
Ночами Оксана лежала майже нерухомо. Варто було поворухнутися — односпальне ліжко починало рипіти, та після смерті Юлі вона немов боялася не самого звуку: здавалося, повернися вона інакше, і спогади про доньку стануть іще дальшими. У кімнаті було всього шістнадцять квадратних метрів. Оксана раніше й уявити не могла, що житиме в такій тісноті, а надвечір місця ніби залишалося ще менше — пам’ять приносила із собою стільки, що все це тут не вмістилося б.
Від колишнього просторого будинку в передмісті її тепер відділяв переїзд до переобладнаної комірчини, загубленої в задній частині занедбаної будівлі. Груба штукатурка на стінах вбирала вологу; затхлий запах, спочатку чужий, устиг стати звичним. Мешканці майже не зустрічалися поглядами, і саме це Оксані підходило. Тут можна було залишатися невідомою.
Ніхто не знав, що вона мати, не дивився на неї жалісливо, не запитував, чи вдається давати собі раду. Від цих запитань вона сховалася. Від Вадима — теж. Від нього, мабуть, найбільше.
У Вадима були Юлині очі й та ледь крива усмішка, яку дівчинка перейняла від батька. У лікарні він тримав Оксану за руку, а лікарі говорили, намагаючись пояснити те, чому для неї не було пояснення. Тепер від їхнього шлюбу залишився підпис у документі про розлучення. За ним був біль, зустрітися з яким Оксана не могла.
Першої ночі вона повернулася обличчям до стіни й обхопила подушку. Плакала тихенько, намагаючись не виказати себе. Бути матір’ю, яка втратила доньку, стало нестерпно виснажливо. Хотілося перетворитися на привида. Невидимого. Забутого.
Другої ночі стримувати ридання вже не вдавалося. Оксана затуляла рота руками, та плач усе одно проривався. Крізь нього вона розчула три удари в стіну.
Вона завмерла, притулившись до тієї самої стіни. Стукіт був виразним, упевненим, ніби там знали, де вона перебуває. Оксана затамувала подих і прислухалася. Продовження не було.
Третій день виявився особливо тяжким: у крамниці їй трапилася дівчинка зі світлими кісками — такими самими, як у Юлі. Повернувшись, Оксана встигла лише зачинити за собою двері. Вона опустилася на підлогу, прихилилася спиною до стіни й заплакала, вже не намагаючись заглушити схлипування, даючи болю вилитися.
За спиною знову озвалися три удари. Місце й ритм залишилися тими самими. Тепер Оксана не могла вважати це випадковістю: по інший бік чули її плач і відповідали.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.