Життя без прикрас
Оксана Мельник вийшла за ворота колонії з дорожньою сумкою в руці. Озиратися не стала. У кишені лежали документи, кілька купюр і адреса дешевого будинку: з продажем там квапилися так, наче хотіли разом позбутися і житла, і того, хто в ньому жив.
Біля зупинки її не було кому зустрічати. Оксана на це й не розраховувала: єдина донька Аліна загинула в аварії ще до арешту матері, батьки давно померли. Вадим оформив розлучення, коли Оксані залишалося сидіти понад два роки. Від рідної сестри Людмили за весь час після вироку не надійшло жодного листа.
Діставшись автостанції районного міста, вона насамперед відмітилася, як вимагали умови умовно-дострокового звільнення, і з’ясувала, як оформити реєстрацію за місцем проживання.
— Про зміну адреси обов’язково повідомляйте. І жодних порушень.
— Мені зрозуміло.
Кімнату Оксана винайняла недорогу, у готелі біля ринку. Там і взялася переглядати оголошення. Повертатися до колишнього міста не хотілося: поряд зі створеною нею компанією жили Вадим і Людмила, які після її засудження отримали все, до чого прагнули.
На перші пропозиції грошей бракувало. Зате третя змусила її повернутися до тексту кілька разів: «Житловий будинок у селі Липовежжя. Документи підготовлені. Зареєстрована особа з довічним правом проживання. Вартість суттєво нижча за ринкову».
Оксана набрала вказаний номер.
— Антон Борисович, слухаю вас.
— Телефоную щодо будинку в Липовежжі.
— Приглядаєтеся чи маєте намір купувати?
— Для початку хотілося б побачити.
— Приїздіть. Але врахуйте заздалегідь: бабуся залишиться там жити.
— Що за бабуся?
— Галина Іванівна. Її право користування довічне. Покупці ціні радіють, приїжджають, а дізнаються про неї — більше їх не видно.
— Це її власність?
— Моя, будинок дістався у спадок. Попередній власник залишив Галині Іванівні право жити тут до смерті. Новий господар нічого з цим зробити не зможе.
— Чому б вам самому не оселитися з нею?
— У мене в місті сім’я, іпотека. Цей будинок не потрібен, а продати не вдається. Тому й прошу смішні гроші.
— Коли можна подивитися?
— Завтра, після обіду.
Антон Бондар зустрів Оксану біля приміського автобуса на сірій машині. Вони доїхали до кінця тихої вулиці. Невеликий цегляний будинок оточував занедбаний сад; до будинку прилягала дерев’яна веранда. Старі вікна потребували уваги, але дах здавався цілим, а фундамент не просів.
Піднятися на ґанок вони не встигли: двері відчинила літня жінка в темній кофті.
— Ще одну привіз.
— Галино Іванівно, ми поки оглянемося.
— В усіх з огляду починається. — Тепер вона дивилася на Оксану. — Якщо хочете дізнатися, коли я звідси з’їду, можете не заходити.
— Я не по це.
— Тоді заходьте.
У чистому будинку пахло супом із кухні. Галина Іванівна водила їх кімнатами, наче господинею тут була вона, а не людина, що пропонувала будинок на продаж.
— Тут сплю я. Нічого переробляти в моїй спальні не потрібно. Кухнею користуємося разом. У ванній тече кран, а котел справний, поки його не мучать.
— А вийде з ладу? — запитала Оксана.
— Доведеться лагодити.
Антон кахикнув.
— З ремонтом потім вирішить власник.
— Нова власниця нехай і вирішує, як полагодити, — відрізала Галина Іванівна.
Біля вікна Оксана зупинилася.
— Переїжджати ви зовсім не збираєтеся?
Галина Іванівна примружилася.
— Уже починається.
— Мені потрібно зрозуміти, як нам облаштовуватися. Якщо ви залишаєтеся, мені знадобиться окрема кімната.
— Звідси я не поїду.
— Тоді потрібна кімната для мене.
Антон здивовано поглянув на Оксану. Закінчивши огляд, він дістав папери. Довічне право мешканки було обумовлене окремим пунктом; Оксана попросила копії, щоб перевірити їх.
— Усе-таки думаєте брати? — запитав Бондар, коли вони підійшли до хвіртки.
— Думаю.
— Адже самої купівлі недостатньо, щоб потім її виселити.
— Я це розумію.
— А рідні не заперечуватимуть?
Оксана подивилася на нього.
— Заперечувати нікому.
Наступного дня документи вивчив юрист у районному центрі. Будинок справді належав продавцеві, прихованих боргів не виявилося, а право Галини Іванівни зберігалося й після зміни власника. Через кілька днів Оксана уклала угоду.
З коробками вона ввійшла до коридору, де вже стояла Галина.
— Усе ж купили?
— Як бачите.
— Бо дешево?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.