Наречена запросила ворожку на весілля заради жарту, але та підійшла до свекрухи й указала на неї

Марина розминала сир і подрібнювала горіхи для рулету, а думками весь час поверталася до чужого весілля. Погодитися чи відмовитися? Заробіток став би в пригоді: ці гроші вона могла витратити на себе. Але на весіллі в ресторані збереться безліч незнайомих людей. Галасливих п’яних зборищ Марина не любила, і запрошення поки здавалося їй сумнівною затією.

Напередодні вони з Олесею ходили між рядами місцевого ринку й пропонували перехожим поворожити. Варто було побачити жінку, як починалася звична пісня:

— Зачекай, красуне! Дай монетку, позолоти ручку — всю правду про тебе розповім.

До чоловіка зверталися вже інакше:

— Не поспішай, голубчику. На тебе вдома сюрприз чекає. Хочеш дізнатися, який?

За цим спільним промислом ховалася суттєва відмінність: передбачати майбутнє й угадувати минуле вміла лише Марина. Олесю вона брала на допомогу. Та могла привабити людину, відвернути її увагу, заговорити, запудрити мізки й видурити побільше грошей, а то й зняти з довірливої жертви коштовності. Утім, затуманити чужу голову вміли обидві.

Сама Марина довго ставилася до звання віщунки з іронією. Не вірила, що їй дісталося щось особливе, хоча в родині було з ким себе порівняти. Мати лише вдавала всевідущу ворожку, запевняючи, що бачить будь-кого наскрізь. Бабуся з материного боку про свій дар говорила набагато менше, зате погляд у неї був такий проникливий, наче людину просвічували рентгеном. Від неї не приховувалося навіть те, скільки бідоласі залишилося жити: ще потопче землю чи невдовзі вирушить до праотців.

Здібності маленької онуки бабуся помітила рано, але здіймати галас не стала. Матері дівчинки вона пояснила своє мовчання:

— Почекаємо, всьому свій час. Дізнається барон — почне малечу на промисел ганяти. Нехай у неї хоч невеличкий шматочок безтурботного дитинства залишиться.

Як у воду дивилася. Безхмарних років Марині випало небагато. Коли бабусі не стало, стримувати натиск одноплемінників виявилося нікому: слабкодуха мати не змогла захистити доньку від їхніх вимог.

Дітей у родині було п’ятеро. Марина з’явилася після двох старших братів, за нею народилася безладна Олеся, потім — молодший брат. На цьому небеса, видно, вирішили, що дітей тут уже досить. Усі росли разом, з молоком матері вбираючи традиції свого народу. Однак серед різновікових жінок, які займалися ворожінням, симпатичну юну циганку спочатку всерйоз не сприймали.

Усе змінилося після випадку на залізничному пероні. Там циганки, мов шуліки, накинулися на скромну провінційну дівчину, оточили її зграєю й навперебій почали питати:

— Чого плачеш? Давай поворожимо, допоможемо тобі.

Дівчина подивилася на удаваних рятівниць із надією й заговорила про нареченого, якого чекала з гарячої точки:

— Я його дитину під серцем ношу. Мені не можна самій залишатися. Ми обоє з дитбудинку, крім одне одного, у нас на цілому світі нікого немає.

Від звуків її голосу Марина раптом почула, наче в голові задзвеніли дзвіночки. Перед очима постала невідомо звідки взята картина: шпиталь, лікарняне ліжко, на ньому хлопець із перев’язаною головою, непритомний. До неї долинали голоси лікарів — у бійця не знайшли жодних документів.

Марина стрімко кинулася до заплаканої дівчини й майже прокричала їй на вухо:

— Живий твій наречений! Він у шпиталі, пам’ять утратив. Звернися до військового відомства, там шукай його сліди. Позолоти ручку, моя хороша, я правду кажу. Приходитиму сюди раз на місяць, у вівторок, як сьогодні. І одного разу ти зустрінешся зі мною вже не сама, — додала вона, віддихавшись.

Останні слова пролунали в гробовій тиші. Решта циганок замовкли. Вішати локшину на вуха довірливим людям вони й самі вміли, але зараз повірили: ця дівчина не просто втішає нещасну. У її голосі було щось надзвичайно переконливе.

— Даю тобі слово, — відповіла дівчина, перед тим на мить замовкнувши. — Якщо мій суджений живий, ми прийдемо до тебе разом.

Згодом із Марининої впевненості все-таки посміювалися. Але через три місяці на тому самому пероні на неї чекали двоє: усміхнений хлопець із великим косим шрамом на обличчі й помітно округліла дівчина з квітами. Вони обіймали юну ворожку, дякували, і її передбачення стало в таборі своєрідною легендою. Випадок нагадував казку, хоча життя часом витворяє з людьми й неймовірніші штуки.