Життя без прикрас
Після школи Оля просила Андрія покатати її на санчатах. Він погоджувався, хоча тієї зими довго гуляти не виходило: снігу намело багато, мороз стояв міцний, а вітер пробирався під шубу, обпікав обличчя й діставався до рук навіть крізь в’язані рукавиці. Брат із сестрою швидко мерзли й бігли грітися додому. Андрій так жодного разу й не встигав сам з’їхати з гірки.
Удома мама поралася біля плити, на кухні пахло млинцями, і можна було пити гарячий чай. Вона нагадувала дітям помити руки після вулиці. Поки Оля вмощувалася за столом, Андрій ішов до комори по банку абрикосового варення: зі сметаною мамині млинці були смачні, але варто було додати варення — ставали ще смачнішими.
Кожен млинець вони спершу вкривали сметаною, поверх неї намазували солодке помаранчеве варення, а потім скручували в трубочку. За вікном вила завірюха, мама залишалася біля плити, а вони їли найсмачніші млинці у світі. Таким і запам’ятався останній щасливий час. Згодом їм уже не довелося скуштувати нічого смачнішого й ніколи більше не вдавалося їсти з тією дитячою безтурботністю, коли ні про що не тривожишся.
Майбутнє тоді означало лише кінець канікул: знову школа, уроки, домашні завдання замість гірки. Оля ще роздумувала над подарунками для тата й брата до свята. До нього залишалося вдосталь часу — можна було намалювати гарні малюнки, разом із мамою придумати подарунки та святковий пиріг. Поспішати не було чого. Поки за вікном кружляла заметіль, у роті танув теплий млинець зі сметаною та абрикосовим варенням.
Із загибеллю батьків увесь цей світ зруйнувався вмить. Затишний дім, м’яка тепла постіль, улюблена чашка на кухні, мамині млинці й вечірні казки з великої книжки з кольоровими малюнками — усе залишилося в тому житті, яке обірвалося. Замість нього з’явилися протяги, холод, незнайомі люди й біль. Дитинство, якому ще належало тривати, закінчилося раптово й грубо.
Оля плакала так, що майже нічого не могла розгледіти. Солоні сльози пекли очі, усе навколо було наче в тумані. У голові ніби величезним молотком били по залізному барабану; закладало вуха, ноги відмовлялися тримати. Сльози не закінчувалися, наче десь за очима прорвало греблю й звідти ринула ціла річка солоної води, яка ніяк не могла витекти до останньої краплі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.